|
 ³ Тема: Історія Монастирчаністорик 1. Монастирчани та околиці в доісторичні часи і в давньоруський період (20-30 тис. до н.е. - XIII ст.) Залюднення території, на якій пізніше з’явилися Монастирчани та інші навколишні села, почалося ще в незапам’ятні часи. Про це свідчать численні археологічні знахідки в Старуні, котрі, втім, мають безпосереднє відношення до історії всієї Богородчанщини. Перші сліди людей на цих землях відносяться до палеоліту - раннього кам’яного віку (20-30 тис. р. до н.е.). Судячи зі знахідок, то були мандрівні мисливці. Прийшли вони, схоже, зі сходу, рухаючись услід за танучим льодовиком. Сувора холодна природа вплинула на спосіб їхнього життя. Мешкали ці первісні люди в тимчасових куренях. Полювали на мамонтів, шерстистих носорогів, велетенських оленів, косуль, диких коней і інших лісотундрових тварин. Займалися також збиранням диких плодів, рибалили. У побуті вони користувалися знаряддями праці з кістки та кременю. В час середнього кам’яного віку – мезоліту (IX-VI тис. до н.е.), як свідчать розкопки дев’яти поселень того часу в Старуні, люди продовжували жити на цій території. Оселями їм служили курені з дерева, шкур та кори, а також напівземлянки. Основними заняттями продовжували залишатися мисливство, рибальство та збиральництво. Відомі були вже лук і стріли, користувалися місцеві жителі також кістяними та крем’яними знаряддями праці: шкребками, ножами, сокирами тощо. Межею середнього та нового кам’яного віку датується поки що одинична знахідка - крем’яний шкребок, - виявлена на теренах сучасних Монастирчан (на Задвірю). Тому очевидно, що і в новому кам’яному віці – неоліті (VI-IV тис. до н.е.) ці території були заселені. Неолітичне населення навчилося ліпити глиняний посуд, ткати. Зароджується скотарство, початки підсічного землеробства. Десь в середині IV тис. до н.е. (доба міднокам’яного віку - енеоліту (IV-III тис. до н.е.)) на землі Прикарпаття прийшли землеробські племена з Балкан та Подунав’я і, змішавшись з місцевим населенням, витворили так звану Трипільську культуру. Кілька трипільських поселень існувало і на наших обширах, про що свідчать розкопки в Марковій та Старуні. В околиці сучасних Монастирчан, на пагорбі під Погорільцем, також могло бути таке поселення, адже селилися трипільці саме в подібних місцях (по берегах річок). Вони все ще займалися мисливством, рибальством та збиральництвом, однак все більше жили за рахунок тваринництва та землеробства. Мешкали в наземних житлах, сплетених з пруття та густо обмазаних глиною, що мали окремі секції для сімей. Користувалися, як і їх попередники, крем’яними та кістяними знаряддями, хоч зрідка зустрічалися вже й поодинокі вироби з міді. Все активніше розвивалося ткацтво. В тогочасних трипільських племенах панував матріархат - рід рахувався по жіночій лінії. Поклонялися вони богині Матері-Землі, котру звали Бабою, Рожаницею і т.д. У поховальному обряді трипільців практикувалося тілопокладання, рідше – тілоспалення. В II - на початку I тис. до н.е. на даній території проживали племена бронзової доби, пам’ятки яких зустрічаються серед старунських знахідок. Періодом енеоліту-бронзи також датується виявлений в Монастирчанах (на Царині) фрагмент крем’яного ножа. Для тогочасних людей характерним було застосування знарядь праці з бронзи, глиняного посуду та золотих прикрас. Померлих ховали на боці, коліна підтягували до голови, поряд залишали зброю, знаряддя праці і т.п., що свідчить про певні уявлення щодо загробного існування. Над могилами висипали невисокі кургани. В тій же Старуні було виявлено пам’ятки епохи раннього заліза, котра в I тис. до н.е. прийшла на зміну бронзової доби. В цей період спостерігається перехід до патріархального ладу (рід стали рахувати по чоловічій лінії), в релігійних віруваннях Богиня-Мати поступається місцем Богові-Батькові. Люди в ті часи в основному займалися скотарством, менше - землеробством, користувалися залізними знаряддями та зброєю, прикрасами з бронзи та срібла. Таким чином, люди на території сучасних Монастирчан та сусідніх сіл жили практично безперервно від пізнього палеоліту до залізного віку. Проте це населення ще не було слов’янським. Перші слов’янські племена заселили Прикарпаття в середині I тис. н.е., в ході розселення їх по Європі. Стосовно ж досліджуваних територій, то на них, очевидно, поселилися представники культури карпатських курганів, яка датується 2-6 ст. н.е. Підтвердженням цього є археологічні дослідження в Грабівці. Вказані слов’янські племена також будували свої поселення на берегах річок. Люди мешкали в наземних житлах та напівземлянках. Займалися переважно скотарством і землеробством, широко користувалися у побуті виробами з заліза та глиняним посудом. У поховальному обряді практикувалося тілоспалення, проте в могили, як і раніше, клали звичайний поховальний інвентар – їжу, прикраси, знаряддя праці, зброю. Вірили, як і усі слов’яни, у єдиного Бога-Світоправителя, котрого називали Перуном, Дажбогом, Велесом, Сварогом – залежно від ситуації, місцепроживання та занять. У 7-9 ст., напередодні виникнення Давньоруської держави, на наших землях продовжували проживати слов’яни - найімовірніше, плем’я білих хорватів, про яке згадує літопис “Повість врем’яних літ”. В даному регіоні археологи знайшли залишки кількох невеликих укріплених поселень того часу - так званих “городищ”, зокрема в Грабівці, а також в Горохолині та Старуні, - які правили жителям навколишніх сіл сховищем від ворогів. Цілком очевидно, що подібні “городища” могли існувати й далі вздовж течії Бистриці та Манявки, зокрема і в межах сучасних Монастирчан. У X ст. землі всієї сучасної Івано-Франківщини входили до складу Давньоруської держави. Однак вже з 1084 року територія Прикарпаття відокремилася і була поділена на удільні князівства між нащадками князя Ярослава Мудрого. У 1141 році князь Володимирко Володарович включив ці землі до складу новоствореного Галицького князівства, а з 1199 року, коли галицький стіл посів волинський князь Роман Мстиславович й створив Галицько-Волинське князівство, опинилися в його складі. В XIII ст. Монастирчани, певно, були невеликим поселення в кількадесят хат, розкинутим на правому березі Ріки (Бистриці). Населення – не більше 500 чоловік, – замешкувало в наземних, трохи заглиблених у ґрунт дерев’яних житлах прямокутного планування площею близько 20 м2, вкритих соломою чи очеретом. Всередині будувалися кам’яні печі, під стінами в ґрунті вирізувалися лави і лежанки. Вікон або не було зовсім, або ж в стінах залишали невеличкі отвори, іноді затягнені плівкою з овечого міхура. В таких хижах проживали сім’ями (“димами”), котрі об’єднувалися в громаду (“мир”). Громада керувала усіма сферами життя селян, збирала податки і т.п. Очолювали її місцеві старійшини. Основними заняттями давніх монастирчанців були скотарство і землеробство, менше – мисливство, рибальство й збиральництво. Вони вміли обробляти залізо (найшвидше, привізне), виготовляти посуд на гончарному колі і обпалювати його в особливих печах. У широкому використанні поряд з залізними знаряддями праці й зброєю були вироби з рогу, кістки та каменю (гребені, шила, жорна). У XIII ст. Монастирчани входили до складу Галицької княжої волості. Імовірно, в час існування монастиря село перебувало у його власності, однак селяни-кметі, судячи з усього, залишалися вільними, сплачуючи ченцям натуральний податок (зерном, м’ясом, медом тощо). Після руїнницького нападу монголів у 1241 році Монастирчани на тривалий період занепали, оскільки нападники мали дощенту спалити будівлі, а, можливо, й винищили частину населення. До того ж у 1283 та 1342 роках краєм прокотилися спустошливі епідемії. Зате майже на століття село вийшло з-під впливу княжої адміністрації і навряд чи перебувало під чиєюсь зверхністю. |
2 липня 2008
³ Тема: Історія Монастирчаністорик 2. Заснування Монастирчан та походження їх назви Стосовно походження назви села в народі побутує декілька версій. Одна з них оповідає, ніби колись в межах сучасних Монастирчан існував монастир. Ченці жили з того, що добували з соляних “вікон” сировицю і виварювали з неї сіль у великих котлах. Та одного разу в монастирі трапилася пожежа, і він згорів дощенту. На попелищі вціліли лише металеві котли-чани. Відтоді ліс, коло якого стояв монастир, став називатися Погорільцем, а поселення неподалік дістало назву Монастирчани, тобто “монастирські чани”. За іншою версією, виникнення назви Монастирчан пов’язується з двома мандрівними ченцями, які шукали місце під монастир. Прагнучи знайти воду з цілющими властивостями, вони йшли вздовж течії Дністра, потім повернули до Бистриці і в місці, де в неї вливається Манявка, виявили таку воду, що була легшою за звичайну. Дійшовши вздовж течії Манявки до сучасної Маняви, ченці заснували там монастир. Згодом під лісом, на горбі (поблизу сучасних Монастирчан), були збудовані стайні, де утримувалася монастирська худоба. В час татарської навали нападники спалили їх. З часом на тому місці виріс молодий ліс, котрий назвали Погорільцем, а село, що з’явилося поряд, стало називатися Монастирчанами. Ще одна легенда стверджує, що під лісом був монастир, а вдолині - поселення, яке так і називалося - Монастир. На другому березі Бистриці існувало ще одне поселення, під назвою Чани. Після того, як татари спалили монастир (звідси, знову ж таки, назва лісу), обидва поселення поступово злилися в одне. Те ж сталося і з їх назвами. Так, буцімто, і з’явилися Монастирчани. Спробуємо проаналізувати вищенаведені легенди. Цілком імовірно, що усі вони містять в собі якесь раціональне зерно. Однак відразу впадає в очі кілька невідповідностей. По-перше, на території сучасних Монастирчан досі не зустрічалося соляних колодязів (“вікон”). По-друге, сіль неможливо було б виварювати в чанах, для цього необхідні спеціальні мілкі пательні (панви і черини), котрі поміщаються в особливі печі. Таким чином, автоматично відпадає перша версія про походження назви “Монастирчани”. Стосовно другої легенди, то очевидним є її зв’язок з романтичною поемою А.Могильницького “Скит Манявський”, що розповідає про двох ченців, Іоникія та Пахомія, котрі йшли з Києва в Галич, а звідти - в Карпати, і мали з собою баклаги з чудодійною водою. Біля кожного водоймища вони зважували воду, аби знайти ідентичну, і, врешті, натрапили на таку в Маняві, де й поселилися. А.Могильницький вважав, що така подія справді мала місце в 2 половині XIII ст. В основу своєї поеми А.Могильницький поклав готову легенду, записану в наших краях ще І.Вагилевичем. Однак легенда ця, схоже, відносно пізнього походження (не раніше середини XVII ст.), можливо, її поширювали ченці Скиту Манявського. До того ж, в ній нема ніяких згадок про Монастирчани. Тому, найвірогідніше, котрийсь з місцевих інтерпретаторів легенди лише долучив до неї безперечно давні народні перекази про монастирські споруди поблизу Монастирчан та про їх подальшу долю. Можливо також, що тут мало місце творче опрацювання деяких даних попередньої легенди. Нарешті, зовсім непереконливими видаються припущення, наведені у третій версії - про існуванння двох окремих поселень, які пізніше злилися в одне. Справа в тому, що в давні часи Бистриця протікала значно південніше від сучасного річища, до того ж була набагато ширшою і повноводнішою, по ній ходили навіть великі човни з крамом і сіллю, сплавлялося дерево. Тому про якийсь сталий зв’язок між двома населеними пунктами обабіч річки говорити не доводиться, а тим більше про злиття таких поселень. Що ж до назви, то нема ніяких підстав вважати її двочленною: закінчення “чани” зустрічається, скажімо, у назвах Богородчани, Драгомирчани тощо. Зрештою, не підтверджують розглядувану версію і інші дані. Так, на правобережжі Бистриці знайдено матеріальні сліди життя давніх людей, та й земля тут досить родюча, тоді як на лівому березі такі сліди повністю відсутні, а природні умови менш сприятливі для влаштування поселення. Крім того, саме на правому березі зосереджуються усі без винятку сільські топоніми, лівобережжя у цьому плані відносно “пустельне” Можливо, дана легенда народилася в кінці XIX - 1 половині XX ст., коли за рікою виник маленький хутір на кілька хат, котрий, утім, дуже швидко знелюднів саме через надмірну ізоляцію. Усе це свідчить про компактне ядро, з якого сформувалося поселення. Таким чином, ми маємо справу, мабуть, чи не з найпростішою спробою пояснення назви Монастирчан за умов відсутності якихось певних історичних свідчень. Першу наукову спробу етимології назви Монастирчан знаходимо у “Словнику географічному королівства Польського” (1885). Польські дослідники припускали, що назва села походить від існуючого тут базиліканського монастиря. Проте від подальших коментарів вони утрималися. За радянських часів даною проблемою не цікавився ніхто. Сучасні ж автори подають надто поверхову етимологію назви “Монастирчани”. Скажімо, В.Бабій твердить, що Монастирчани були власністю Скита Манявського, звідси й назва, ігноруючи той факт, що село під даною назвою згадується ще під 1378 роком, тоді як Скит було засновано лише в 1611 році! Крім того, Монастирчани, судячи з історичних джерел, ніколи не були власністю Скита Манявського. Інший автор, Р.Процак, виводить назву Монастирчан від досить сумнівного припущення, ніби мешканці села були підданими Солотвинського монастиря. Між тим, історія не зафіксувала жодних відомостей про якийсь монастир у Солотвині взагалі (до речі, в писемних джерелах Солотвин вперше згадується пізніше, аніж Монастирчани - під 1399 роком). Подібні гіпотези не відбивають реального стану справ. Користуючись вищенаведеними легендами та наявним історичним матеріалом по даній території, можна, однак, прийти до висновку, що назва Монастирчани походить від поселян, котрі жили неподалік давньоруського монастиря, можливо, й справді на його землях. На користь того, що монастир стояв саме поблизу сучасних Монастирчан, свідчать наступні міркування. Архаїчний фольклор, а також окремі топоніми, дозволяють припускати, що невеликі слов’янські поселення стали з’являтися на сході Богородчанщини ще в дохристиянську епоху. Одночасно явно християнська назва Монастирчан ніби суперечить цьому, хоча село оточене поселеннями з гіпотетично язичницькими назвами (Старуня, Жураки), котрі з’явилися приблизно в однаковий час. Не виключено, отже, що раніше Монастирчани носили іншу, язичницьку, назву. Оскільки останні дослідження показали, що Солотвин згадується пізніше за Монастирчани, а, отже, був заснований дещо згодом, можна припустити, що архаїчна назва “Краснополе” початково належала не йому, а саме Монастирчанам. Прикметник “красний” у дохристиянську епоху мав суто сакральне значення і вживався для позначення священних місць, де розміщувалися святилища предків. Зважаючи на те, що поблизу Монастирчан зустрічається топонім Круглий Луг (нині – Луги), і що язичницькі святилища зазвичай були круглими в плані, не виключено, що колись усі ті місця називалися Красним Полем, в тому числі і сусіднє село. Вже в християнську епоху на частині Красного Поля могли збудувати окреме поселення, демонстративно назване Солотвиною. Та народна назва збереглася, хоч з часом і була повністю витіснена. Те саме могло статися і з Монастирчанами. Після прийняття Руссю християнства населення на наших землях ще довго продовжувало шанувати Перуна. Саме тому, щоб покласти цьому край, тут і було, напевно, закладено монастир. Це не був скит, радше він мислився твердинею православ’я в краю язичників. Але як чернеча обитель він, подібно до всіх тогочасних монастирів, мав знаходитися на деякій відстані від людних поселень з їх мирською суєтою. Тому, схоже, давні перекази вірно вказують нам місце розміщення монастирських будівель - на горбі під Погорільцем, неподалік від сучасних Монастирчан. Таке місцеперебування ідеальне і з міркувань безпеки. Інша ж побутуюча серед населення версія про те, що монастир стояв на лівому березі Бистриці (нинішня Гора), також в межах Монастирчан, але ближче до сучасного Солотвина, виглядає непереконливою. За руїни монастиря навколишні жителі могли вважати залишки австрійської цегельні, зруйнованої ще в XIX ст. Де ж подівся монастир? І чому від нього не лишилося матеріальних слідів? Легенди розповідають нам, що монастир спалили татари. Очевидно, мова тут іде не про XVII ст., як прийнято зазвичай вважати, а про далекий 1241 рік, і маються на увазі не кримчаки, а монголи (“татарами” їх помилково називали руські літописи). Справді, не виключено, що в наші краї міг забрести один з великих загонів Бату-хана, просуваючись через Карпати в Угорщину. На своєму шляху монголи руйнували все, аби забезпечити собі тили, тому не дивно, що від дерев’яних будівель монастиря, відданих вогню, лишився лише попіл. Після цих подій монастир вже так і не був відновлений. Певно, нападники перебили всіх ченців. До того ж відразу після навали в краї запанував голод, почалися неврожаї, пошесті. Багато збитків населенню завдав і сильний землетрус, а затим - небувала повінь. З усього вищесказаного випливає, що існування монастиря на території сучасних Монастирчан можна орієнтовно окреслити кінцем XII - 1 пол. XIII ст., але не пізніше. На користь даного припущення свідчать наступні докази. Відомий дослідник історії Скита Манявського І.Скрипник вважає, що в XIII ст. в околицях сучасної Маняви побували київські ченці. Деякі вчені, підтримуючи це припущення, подають навіть точний час їхньої появи на цих землях - 1281 рік. Якщо погодитися з даною думкою, то стає зрозумілим, що ченці вже не застали монастиря поблизу Монастирчан, інакше осіли б там. З іншого боку, натрапивши на попелище, вони не пробували вже й відбудувати монастир, бо були не місіонерами, а самітниками і уникали контактів з мирським середовищем. Перша письмова згадка про Монастирчани (1378 рік) свідчить про те, що село вже досить довго існувало під цією назвою, оскільки побудова монастирів в смутний час з 1340 по 1387 рр. (боротьба іноземців за галицькі землі) видається фактом сумнівним. З тієї ж причини монастир не міг бути францисканським чи домініканським: хоч в 1375 році у Львові й було засноване католицьке архієпископство, і згодом повсюдно почали створюватися монастирі, однак, по-перше, засновувалися вони, зазвичай, безпосередньо поблизу культурно-торгівельних центрів, і, по-друге, монастир неможливо було б спорудити всього за три роки, так само як нереально, щоб за такий короткий проміжок часу коло нього виросло поселення, та ще й було відповідно назване. Окрім того, в польських документах відсутні будь-які згадки про якісь монастирі у цих землях. |
2 липня 2008
³ Тема: Історія Монастирчаністорик 3. Монастирчани під польсько-шляхетським гнітом (1387-1772 рр.) З 1349 року Галицько-Волинське князівство було ліквідоване, й за ці землі почали боротися Польща, Литва та Угорщина. В результаті у 1370 році Прикарпаття підпало під владу Угорщини. Однак з 1387 року його остаточно загарбали поляки. Саме до цих смутних часів відноситься перша письмова згадка про Монастирчани, уміщена в польських джерелах і датована 1378 роком. На початку XV ст. адміністративний поділ краю було змінено. Тепер Монастирчани відійшли до Солотвинського староства, включеного у склад Галицького повіту, що був однією з шести складових частин новоствореного Руського воєводства. Очевидно, в той час кількість сільського населення, незважаючи на пошесті 1348 та 1365 років, значно зросла за рахунок колонізації цих земель вихідцями з Подністров’я, котрих сюди приваблювали багаті на дерево та дичину ліси, численні соляні криниці та порівняно невелика феодальна залежність. Більшість селян становили категорію так званих “халупників”, тобто мали власну хату, а також невеликий земельний наділ. Монастирчанці більше стали займатися орним землеробством, далі розвивалося тваринництво, різні сільські промисли. Імовірно, практикувалося також випарювання з привізної сировиці солі (як свідчить легенда). Однак поступово поляки, котрі все більше опановували наш край, почали вводити тут свої порядки. Так, в 1434 році в усій Галичині було скасовано “руське право”, а натомість запроваджено такий самий устрій, як і на польських землях. Утім, монастирчанці, як і взагалі більшість тогочасного сільського населення, ще довго користувалися стародавнім звичаєвим правом. Протягом XV ст. становище селян дедалі гіршало. Справа в тому, що на українські землі з Польщі ринула ціла хмара дрібної зубожілої шляхти, котрій роздавали місцеві землі та поселення. Як стверджує В.Бабій, на той час землями всієї Богородчанщини володів М.Ходецький, а також родина Бучацьких, тож не виключено, що хтось з них був одним з перших власників Монастирчан. Пізніше село увійшло в число маєтностей шляхетської родини Яблоновських. Все це означало початок закріпачення місцевих жителів. З часом все більше обмежувалося право переходу селян від пана до пана, а за сеймовою ухвалою 1505 року воно було взагалі скасоване. Селяни сплачували власнику села і державі значні натуральні та грошові повинності: роговщину, десятину від бджіл, очкове від пнів (бортей). А в 2 половині XV ст. на наших землях було запроваджено панщину. Спочатку вона складала лише 14 днів на рік, але потім зросла до одного дня на тиждень. Та все ж більшість селян у Монастирчанах мали бути вільними. Справами села й далі керувала громада, на чолі якої стояв отаман (тівун, солтис). Повинності накладалися на всю громаду, яка сама ділила їх поміж своїми членами. В селі активно почали розвиватися різні промисли: шевство, кравецтво, бондарство і т.д. Ремісники обслуговували в основному громаду та власника Монастирчан і мали право вільного переходу. Цим же правом користувався також корчмар (до XVI ст. корчмарі були українцями). Окрім корчми в селі, напевне, був млин, а також панський став, де розводили рибу (на Ставищах). Мали монастирчанці також дерев’яну церкву (ще у 1 половині ХХ ст., за свідченням старожилів, у церковних книгах був наявний запис, датований 1610 роком), поблизу якої проживав православний священик, котрий, утім, майже нічим не відрізнявся від простих вільних селян - мав невелику земельну ділянку і міг вільно виходити з села. Після Люблінської унії 1569 року землі новоутвореної Речі Посполитої було поділено на шість воєводств. Монастирчани, таким чином, потрапили до складу Галицького воєводства. В середині XVI ст. становище селян ще погіршилося. В Галичині почали розвиватися товарно-грошові відносини, що привело до появи у середовищі селянства багатих та бідних. Все активніше відбувалося обезземелення, хоч на той час типовий селянський наділ становив ще половину, або й цілий лан (1 лан – 16,8 га). Значну частину незаможних жителів Монастирчан мали складати малоземельні чи безземельні “підсадки”, “загородники”, “наймити”, “халупники”, “комірники”. У XVII ст. панський гніт продовжував наростати. Селянські наділи скоротилися до 1/4 або 1/8 лану. Значна частина жителів села мала ще менше землі, а то й зовсім була безземельною. До цієї категорії відносилися т.зв. “городники” (мали невеликий город), “підсусідки” (жили на землях заможних селян і допомагали їх обробляти), “халупники” (крім хати мали невеликі земельні ділянки), “комірники” (мали трохи землі, але не мали власних жител), а також слуги, наймити та інші “бідні люди”. Зросла панщина. У 1 половині XVII ст. нормою її було вже два дні на тиждень від півланового господарства. Крім того, існували ще й державні та позапанщинні повинності: толоки, шарварки тощо. Нерідко феодали самовільно захоплювали громадські землі. Так, в 1616 році шляхта Старуні та Журак раптово відняла в монастирчанських селян ліси та ґрунти, поспішно виорала і засіяла їх. Селяни звернулися в суд. До Монастирчан приїхала судова комісія і зажадала в селян документів, які б підтвердили, що земля справді належить громаді. Але, якщо такі документи колись і були, вони загубилися в лихоліттях. Тому монастирчанці змушені були викликати свідків з числа місцевих старожилів: Михайла Суровича (83 р.), Костя Моренича (80 р.), Василя Поповича (66 р.), Остапа Ковальчука (54 р.) і інших. Коли їх спитали: “Чиї то були ліси, лази і той ґрунт, на якому тепер стоїмо в тій Дуброві?”, старожил Лесь Ляхманич відповів: “Ті ліси, той ґрунт і лази тоді [колись] були власністю Монастирчан, і монастирчанці то заживали завжди спокійно, а то все сталось тому, що наші пани не дбали про це. А ми також з трудом відняли у шляхти, яка тут появилась і нас на ґрунті сікла, убивала, воли, коні і сокири забирала і так то занехаялось до нашого часу”. Справа ця мала значний резонанс і, хоча й без особливого успіху, опір монастирчанських селян тривав аж до середини XVIII ст. (навіть в 1731 році їх справа з’явилася в судах). Вказаний випадок є яскравим свідченням впертої класової боротьби, що якраз почала зароджуватися. Постійне погіршення життя, посилення національного та релігійного гніту неминуче мало привести до вибуху народного обурення. Від легального опору селяни поступово переходили до масових втеч на Поділля, Наддніпрянщину та в гори. Але соціальна напруга все наростала. Не дивно тому, що, коли в нашому краї з’явилися розвідники Б.Хмельницького, закликаючи населення до боротьби з панами, вони зустріли повне розуміння. Відомо, що один з козацьких розвідників, Ярема Кончевський, побував на Солотвинщині, а тому можна стверджувати, що він підбурював селян проти шляхти і в Монастирчанах. Хоча Кончевського згодом схопили і стратили, свою місію він все ж встиг виконати, оскільки селянство Солотвинщини (в тому числі, певно, й монастирчанці) взяло дієву участь у повстанні 1648 року на Надвірнянщині під проводом Семена Височана. Частина місцевих жителів, втім, об’єднувалася у окремі селянські загони і діяла на свій страх і ризик. З тогочасних польських джерел ми знаємо, наприклад, що селяни з Монастирчан, Крички, Порогів і Яблуньки знищили двір Яна Кміти в Струпкові. 28 серпня 1649 року, очевидно, на хвилі Визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, що розпочалася в 1648 році, селянське повстання вибухнуло у самому Солотвинському старостві. Очолив його якийсь Грицько Швед. Створений ним великий селянський загін, куди входили й монастирчанці, напав на Солотвинський замок і після бою здобув його й частково зруйнував. Власник замку Мартин Яблоновський спробував втекти, але був схоплений і вбитий, а майно його повсталі поділили між собою. Брат убитого, Станіслав Яблоновський, жадаючи помсти, негайно подав скаргу до галицького суду. Але тоді польські власті, зайняті війною з військами гетьмана Б.Хмельницького, не змогли нічого вдіяти з селянами-повстанцями. Між тим бойове завзяття селян поступово згасало. Здавалося, сама природа виступила проти них. Протягом 1650-1658 років через неврожаї по всьому Прикарпатті лютував голод. Час від часу краєм прокочувалися епідемії, як от морова пошесть 1652 року на Солотвинщині, котра в одних лише Монастирчанах мала забрати десятки життів. До того ж в наш край стали проникати татарські чамбули, хапаючи молодь, жінок і дітей у ясир. Вони налітали на Монастирчани й навколишні села, зокрема, в 1668 та 1672 рр., змушуючи населення ховатися в Скиту Манявському та по лісах. Після закінчення війни з козаками та ряду політичних потрясінь польський уряд, проте, сповна пригадав “бунтівникам” усі образи. В 1675 році на Солотвин вирушило для замирення шляхетське військо - панцирна хоругва. Проходячи через Монастирчани, карателі грабували й підпалювали оселі, мучили чи страчували учасників повстання. А для відшкодування матеріальних збитків з усього Солотвинського староства, до якого належали і Монастирчани, було вилучено, окрім встановленого податку, ще додатково 4460 злотих. Той злий рік став пам’ятним для місцевих селян ще й тому, що дуже розлилася Бистриця, завдавши значної шкоди посівам. Наступного, 1676 року, розпочалася польсько-турецька війна, і на наш край посунула нова біда – турки. Турецьке й татарське війська стали під стінами Станіслава і спустошили його східну й південну околиці. Одночасно на Скит Манявський рушив чималий відділ паші Ібрагіма, прозваного за надмірну жорстокість Шайтаном (Сатаною). По дорозі загарбники спалили церкви та багато селянських хат у Жураках, Старуні, Монастирчанах, Солотвині та Маркові. Після зруйнування Скиту, по дорозі назад, вони забрали з собою чимало невільників, серед них і жителів Монастирчан, котрі скінчили свої дні в турецькій неволі. Наслідком ворожої навали та нових стихійних лих були 1676-1680 голодні роки. Затим жити стало трохи легше, аж поки в 1689 році на Прикарпаття не налетіла сарана і не пожерла врожай, що викликало новий спалах голоду. Вищеозначені негаразди і біди привели до знелюднення села та зубожіння його жителів. Але шляхта використала ті лихоліття для ще більшого закабалення селян. В 2 половині XVII ст. за наявністю чи відсутністю робочої худоби селян стали ділити на “волових (або тяглих)” і “піших хлопів”. Розміри щотижневої панщини залежали від кількості наявної в селян землі, але, якщо раніше її вимірювали від землеволодіння двора в 1 лан, то тепер типовим виміром була 1/4 чи 1/16 лана. Крім панщини на плечах селян лежали й різні позапанщинні роботи: “поміч” в полі під час жнив та косовиці, “повози” (підвіз панам дров, подорожі в віддалені землі з хлібом чи сіллю), “шарварки” (ремонт шляхів, млинів) тощо. Скажімо, княгиня Теофіла Яблоновська примушувала місцевих селян задарма обгороджувати панські пасовища, ремонтувати солеварні і інші будівлі. Натуральний податок збирався із врожаю, худоби, бджіл і т.д. Вищезгадана княгиня Т.Яблоновська, а затим і коронна княжна Софія Яблоновська, стягали з селян “очкове” - кожний десятий вулик (або 12 ґрош), щодванадцятого барана (або 4 злоті), по одному злотому з коня чи корови. Щороку громада Монастирчан змушена була давати Яблоновським дві святкові ялівки чи 60 злотих, на Великдень – барана чи ягня, не кажучи вже про курей, гусей, яйця, прядиво. Влітку селян заставляли здавати ягоди, гриби, горіхи і т.п. Одночасно монастирчанці мусили сплачувати ще й грошовий чинш (оброк), а також державні податки. В число останніх входили “гіберна” - податок на утримання армії (в 1667 році з лану платили 20 злотих), “роговий” - податок від худоби (з 1688 року - по 20 ґрош від кожної тварини) і інші. Господарства, що приватно виробляли алкогольні напої, сплачували “чоповий” податок, що сягав 11 % вартості самої продукції. На користь церкви селяни мали сплачувати 1/10 частину прибутків з господарства. Але й цього шляхті видалося замало. Невдовзі податок з лану було замінено подимним податком (від кожного двору - півзлотого (15 ґрош)). Від нього стали потерпати малоземельні селяни. А з 1662 року держава ввела поголовний податок - по 1 злотому від кожного члена сім’ї, старшого 10 років. Не варто й казати, як це відбилося на становищі багатодітних сімей. Побут населення Монастирчан не зазнав помітних змін. Селяни продовжували займатися в основному землеробством та тваринництвом. Утримували робочу і споживчу худобу: волів, коней, корів, дійних овець. Розводили свиней. Також промишляли полюванням, риболовлею, бджільництвом. Розвивалися в селі й ремесла. Були боднарі, ковалі, мельники, шевці, столяри тощо. Гарбарі, кушніри та кравці займалися шкіряним промислом: вичиняли шкіри, шили кожухи, шапки, різноманітне взуття. Здавна в Монастирчанах обробляли волокна конопель та вовну, з яких потім виробляли полотно та сукно. На початку XVIII cт. становище селян залишалося складним. Прогресувало безземелля, зменшення чи втрата тяглової сили, процвітала панщина. Так, в Монастирчанах і навколишніх селах кожен тяглий мав робити від Руського Петра до Покрови по 2 дні, а від Покрови до Петра – по 1 дневі на тиждень, тоді як піші відробляли лише один день на тиждень протягом всього року. Основний тягар панщини було перенесено на літній період, встановлено норму оранки та інших робіт, збільшено кількість річних шарварків, толок, зросли державні податки. Особливо тяжким становище населення стало після 1705 року, коли врожай знищила сарана. У краї почався голод. А у 1707 році, у зв’язку з боротьбою за польський престол, у якій взяли участь ще й шведи і росіяни, в Галицькій землі було призначено постої російських військ. Московити проводили в населення реквізиції, завдаючи селянам величезних збитків. Так само чинили і різні польські військові хоругви. Нелегким було й становище монастирчанського священика. Як свідчать дослідження Ю.Целевича, ще в кінці XVI – на початку XVII століть православ’я в Галичині перебувало на межі загибелі, бо місцева знать масово спольщувалася, а керівні церковні посади займали люди негідні, далекі від релігії. Духовенство ж було неосвіченим, нерідко не знало навіть церковнослов’янської мови. Для порятунку православ’я у 1611 році в Маняві було засновано Скит, який фінансувався безпосередньо з Москви і з часом став власником величезних маєтностей (до речі, володіючи земельними наділами в Старуні, Жураках і Маркові, Скит, судячи з усього, не мав у власності монастирчанської землі; в одній з дарчих грамот якийсь С.Жураківський з Журак зазначав, що дарує Скиту землі, які впритул підходять до межі Монастирчан). Діяльність Манявського Скита на якийсь час затримала крах православ’я. Але на кінець XVII ст. православних священнослужителів і далі прирівнювали до селян. Тому землеволодіння священика Монастирчан, як і повсюди, поступово скорочувалося з 1 до 1/4 лану землі. В 1700 році Галицька єпархія прийняла, нарешті, унію (підписану у Бресті ще 1596 року), і греко-католицьке (бувше православне) духовенство у правах було прирівняне до католицького. У XVIII ст., таким чином, священики формально звільнялися від всяких чиншів, військових постоїв (за винятком бджільних десятин), але в приватних маєтках ці привілеї не завжди рятували. Основою господарства населення Монастирчан залишалося землеробство та тваринництво, а також обробка деревини. Селяни також торгували в Солотвині медом, шкірою, продуктами сільського господарства. На чолі громади Монастирчан стояла сільська старшина: отаман, возний, присяжний. Вони посідали частину землі, мали худобу, але не платили панові ніяких повинностей, оскільки знаходилися “на послузі” громади. Їх обов’язком, згідно наданих привілеїв, було вирішення для допомоги місцевому уряду (гроду) всіляких адміністративних справ села. У 1 половині XVIII ст. в нашому краї поширилася орендна система шляхетського господарства. Яблоновські ще з кінця XVII ст. переїхали до Львова, а Яблоновський ключ, куди входило вісім сіл, серед них і Монастирчани, кожних 3-4 роки здавали в оренду, абсолютно не цікавлячись станом справ у своїх володіннях. А орендарі тим часом намагалися викачати з селян якомога більше прибутків. З 15 січня 1733 року М.Яблоновська за 120 тисяч злотих віддала Солотвинське староство в оренду коронному прокуророві Павлу Беное. Разом з сусідніми селами в число орендованих територій потрапили й Монастирчани з усіма ґрунтами і лісами, лугами, пасовищами, ставом, млином і т.д., навіть з утіклими підданими. Підприємливий Беное, в свою чергу, передав у суборенду окремі села, промисли, бані (місця видобування сировиці), корчми, збір податків, пропінацію алкогольних напоїв, і навіть церкви купцям і лихварям, переважно євреям і представникам старостинської і міської адміністрації. Імовірно, якраз з того часу в Монастирчанах вкоренилися перші жиди. В 1745 році Беное організував по всіх лісах Солотвинщини поташеві майдани, де з деревини випалювали соду, яку потім вивозили на продаж. Але найбільшу питому вагу у вивозі продукції з Солотвинського староства займала сіль. Її вивозили як повноводною тоді Бистрицею, так і гужовим транспортом (фірами і мажами). Валки місцевих торговців сіллю формувалися з селян Монастирчан, Порогів, Яблуньки, Кривця. Частину перевозів у формі панщини здійснювали кріпаки, але переважно цим промислом займалися вільні селяни, одержуючи за нього платню. Фірами везли сіль до Бугу, де її перевантажували на судна і переправляли в Брестське воєводство, Польщу та Литву. Траплялося, що селяни самовільно продавали сіль по дорозі, тому власник погрожував стягати у вигляді штрафу 5 злотих за бочку (усього на фіру брали 5-8 бочок солі). Як видно з вищевказаного, XVIII ст. було періодом найбільшого визискування селян панами. До вже перелічених негараздів долучилися також чергові навали сарани 1722, 1747 та 1748 рр., які знищили посіви, неврожаї й голод 1716, 1738, 1744, 1746 і 1750 (разом з пошестю) рр., та нищівні бурі й повені 1711, 1714, 1715 і 1745 рр. Усе це штовхало селян на крайні заходи й неминуче вело до нового загострення антифеодальної боротьби. Однією з найпоширеніших форм все зростаючого опору селянства були втечі кріпаків від панів. Так, протягом 1739 року з Солотвинського староства втекло понад 60 сімей (безперечно, в їх числі були і монастирчанці), а впродовж 20-40-х років XVIII ст. з Солотвини та 10 навколишніх сіл на Південне Поділля втекло близько 1000 чоловік. Більш радикальною формою боротьби були збройні виступи. Відомо, що з мешканців Солотвини та околиць набирали людей для своїх загонів опришки. Без сумніву, монастирчанці також брали участь у опришківському русі, принаймні гаряче співчували йому. Народні перекази, а також дослідження В.В.Грабовецького свідчать, що в серпні 1744 року через Монастирчани проходив загін Олекси Довбуша, що повертався після вдалого нападу на Богородчанський замок. Аби залякати місцеве населення і примусити людей не допомагати опришкам, польські власті спорудили на межі Монастирчан і Журак кілька шибениць, на яких вішали спійманих народних месників (ця місцевість ще в 1 половині ХХ ст. називалася Шибениці). З 40-х рр. XVIII ст. товарно-грошові відносини все більше почали проникати в селянське господарство. Інтенсивніше стали розвиватися в Монастирчанах традиційні сільські промисли: ткацтво, шевство, столярство, кушнірство, ковальство тощо. Активізувалася також дрібна торгівля. На 1764 рік Монастирчани, згідно з ревізійними актами, входили до складу Солотвинського староства (держави), котре адміністративно належало до Галицького повіту (землі) Руського воєводства. |
2 липня 2008
³ Тема: Історія Монастирчаністорик 4. Монастирчани під владою Австро-Угорщини (1772-1914 рр.) У 1772 році, після першого поділу Польщі, Галичина увійшла до складу імперії Габсбургів. Вже в 1779 році австрійський уряд з’явився на Солотвинщині. Було створено Солотвинський казенний маєток, куди входили Монастирчани і ще 19 сіл. Новий уряд провів в Галичині ряд прогресивних перетворень, які позитивно відбилися на житті монастирчанців. В 1774 році було запроваджено три роди народних шкіл: однокласні парафіяльні з рідною мовою навчання (як рідна була допущена українська мова, точніше церковнослов’янська з українською вимовою), двокласні тривіальні і чотирикласні “нормальні” з німецькою мовою начання. Судячи з усього, саме в кінці 70 – на початку 80-х років XVIII ст. однокласна парафіяльна школа вперше з’явилася в Монастирчанах. Указ 1777 року забороняв накладати повинності на греко-католицьких священиків. Взагалі уряд почав вживати дієвих заходів для покращення економічного і духовного становища духовенства, котре в часи польського панування значно підупало в матеріальному та освітньому плані. Проте, хоч старий феодально-адміністративний апарат було зламано, австрійці на новозахоплених українських землях зберегли попередні методи визискування населення. Зросла панщина, інші селянські повинності (підвіз дров на державну баню в Марковій тощо). Про становище тогочасних монастирчанців свідчить такий факт: вже в перші роки австрійського панування вони, як і все селянство Галичини, платили різних податків на суму, в чотири рази більшу, ніж до 1772 року. До того ж уряд заохочував переселення до Галичини німецьких колоністів, надаючи їм кращі землі та ряд пільг. Не виключено, що перші колоністи з Німеччини осіли на землях Монастирчан ще у кінці XVIII ст. В 1786 році внаслідок реформ імператора Франца-Йосифа адміністративно-територіальний устрій Галичини знову було змінено. Тепер ця територія дістала назву королівства Галіції і Лодомерії, а власне українські землі стали іменуватися Східною Галичиною. Провінція поділялася на 19 регіонів з центром у Львові (Лємберґу). Монастирчани, таким чином, увійшли до складу Львівської територіальної області, належали до Станіславського округу, домінії Солотвини. XIX ст. не віщувало для населення Монастирчан якихось змін на краще. Панщина ставала щораз тяжчою, наростав податковий гніт. Селянам була доступна лише початкова освіта, оскільки подальше навчання велося німецькою мовою і було платним. Пани мали кріпаків за двоногу худобу й ставилися до них з нелюдською жорстокістю. Врешті усе населення Солотвинського державного маєтку, не в змозі більше терпіти панської сваволі, ладне було на нове повстання. Воно вибухнуло у 1825 році, але дуже швидко було придушене. За наказом начальника окружного управління селян так побили, що це викликало незадоволення навіть губернатора Лобковіца. Тому багато повсталих, серед них і монастирчанці, змушені були тікати у гори і опришкувати. Рух народних месників у той час настільки посилився, що в Солотвині уряд змушений був утримувати спеціальний пост безпеки. Кілька років перед тим у Монастирчанах внаслідок пожежі згоріла церква. Громада змушена була напружувати всі сили для будівництва нового храму. У 1826 році будівництво греко-католицької церкви, виконаної у стилі гуцульської архітектури, було закінчено. Вона була посвячена (можливо, як і попередня) св. Димитрію Солунському. Невдовзі поряд звели також дерев’яну дзвіницю. У 1831 році краєм прокотилася страшна епідемія холери. Захворівши, людина вмирала протягом доби, а тому хвороба викошувала цілі сім’ї. За переказами, смертельно хворі вилазили вмирати на під, щоб їх тіла не розтягли пси, оскільки небіжчиків було так багато, що їх не встигали ховати, до того ж здорові часто боялися наближатися до заражених. Мертвих ховав особливий візник, що виконував також функції гробаря. Для дезінфекції і візник, і кінь, і навіть віз були густо обмащені вапном. Розчином вапна поливалися перед похованням й тіла в могилах. Імовірно, саме з того часу увійшло у вжиток селян лайливе слово “хольи́ра”, а також став побутувати прокльон “Хольи́ра би на те́бе напа́ла!”. Нарешті австрійський уряд, зваживши на нестерпне становище українського населення й з метою зменшення соціальної напруги в суспільстві, протягом 1846-1847 рр. сказував деякі другорядні повинності, зменшив на 27% панщину, дещо розширив права селян відносно їх земельних наділів. В червні 1848 року було проведено вибори до австрійського парламенту (рейхстагу). Жителі Монастирчан, як і інші трудящі Солотвинської виборчої округи, одностайно проголосували за кандидатуру селянина з Ляхівців (тепер Підгір’я) Івана Капущака. 14 червня 1848 року останнього було обрано депутатом до рейхстагу, й саме його пристрасні виступи підштовхнули парламент до остаточного ухвалення запропонованого імператором Францом-Йосифом проекту про скасування феодальних повинностей за викуп. Це означало фактично ліквідацію кріпацтва. За селянами відтепер визнавалися права громадян держави, землі селянського користування проголошувалися вільною земельною власністю. Звістка про скасування панщини виявилася такою радісною, що у церкві негайно було відправлено молебень за здоров’я імператора Франца-Йосифа, а селяни цілий тиждень святкували цю доленосну подію в корчмі, не виходячи на роботу. На честь знищення кріпацтва монастирчанці поставили і освятили символічний хрест при повороті на Солотвину. Проте дуже швидко з’ясувалося, що скасування кріпацтва несло селянам лише часткову свободу. Багато їх було звільнено або з невеликими земельними наділами, або ж взагалі без землі, тому вони відразу потрапили в економічну кабалу до землевласника, в котрого зосередилася майже половина орних земель. До того ж селяни позбавлялися сервітутних прав. Через це за дозвіл користуватися лісами і пасовищами вони змушені були відробляти в панів, знову потрапляючи до них в залежність. На початку XIX ст. Солотвина і навколишні села продовжували залишатися державним маєтком. Та вже за півстоліття Монастирчани потрапили у власність К.Каммера. В адміністративному відношенні село належало до Станіславського району, округу Солотвина. Монастирчани підлягали юрисдикції Станіславського окружного суду. Поштове відділення знаходилося в Богородчанах. На 1858 рік в Монастирчанах проживало 780 мешканців (імовірно, це – наслідок епідемії холери), більшість яких сповідувала греко-католицький церковний обряд (кілька чоловік були римо-католиками). Із 1832 року священиком у Монастирчанах був Андрей Целевич. У 1855 році його змінив Петро Танячкевич. В селі діяла церковно-парафіяльна школа, точний час заснування якої тоді був уже невідомий. У 1875 році громада побудувала поблизу церкви дерев’яний священичий будинок – “резиденцію”. У 1867 році, зазнавши поразки у війні з Прусією, Габсбурги змушені були піти на компроміс мадярам – найсильнішому народові імперії. До останніх відійшло біля половини держави, яка відтепер носила назву Австро-Угорщина. Скориставшись цим, поляки і собі стали домагатися повного контролю над Галичиною. Формально відмовившись задовольнити ці вимоги, Відень фактично погодився не втручатися у політику поляків в Галичині, за умови, що ті будуть всіляко підтримувати Габсбургів. Таким чином, Галичина перетворилася, по суті, на своєрідну польську “державу в державі”. Вищевказані події спричинилися до нового адміністративно-територіального поділу нашого краю, згідно з яким Монастирчани як село і ґміна стали відноситися до округу (повіту) Богородчани, додаткового округу Солотвини. Повітовий (гродський) суд і поштовий уряд знаходився в Солотвині. В 1880 році село перейшло у власність Товариства для плодів лісних, осередок якого був у Відні. Однак вже у 1887 році власниками (патронами) Монастирчан стали барони П.Т.Йоан (Ян) та Теодор Лібіґи (Лібіґани). Протягом 1870 року у Монастирчанах деякий час проживав видатний український історик, майбутній голова Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові, Юліан Целевич. Тут він одружився з дочкою монастирчанського пароха Петра Танячкевича Вандою. Вчителював у Солотвині, нерідко надавав матеріальну підтримку найбільш убогим учням, удома годував їх. Саме в Монастирчанах Ю.Целевич почав збирати матеріали для своєї праці “Історія Скита Манявського”. У 2 половині XIX ст. населення Монастирчан зросло до 1202 чоловік (за даними перепису 1880 року). З них 26 були римо-католиками (латинниками), решта – греко-католики. Парафія підпорядковувалася Богородчанському деканату Львівської діацезії. Староство знаходилося у Богородчанах, пошта – в Солотвині. В останнє десятиліття XIX ст. кількість жителів села не була сталою, що пояснюється, імовірно, досить високою дитячою смертністю та міграційними процесами. Якщо в 1890 році тут нараховувалося 1039 греко-католиків, то на 1900 рік їх чисельність зросла до 1205 чоловік. Стосовно представників інших національностей та віросповідань, то у 1892 році в Монастирчанах налічувалося 42 латинники (переважно поляки) та 105 євреїв-юдаїстів. Щоправда, вже в 1895 році їх чисельність чомусь різко скоротилася: римо-католиків лишилося лише 4, а євреїв – 10 чоловік. У 1893 році монастирчанський парох Петро Танячкевич помер. На його місце було призначено преподобного отця Григорія Процика. Останній посів традиційну дотацію священика: 33 морги 1376 сажнів (1,75 морга = 1 гектар) орного поля, 15 сажнів твердого дерева на опал, вільне мливо і пасовище, а також конгресовий додаток у розмірі 448 злотих 54 крони. З 1892 року Монастирчани перейшли у повну власність найбільшого землевласника Галичини чеського барона П.Т.Йоана Лібіґа. Староство і податковий суд із 1897 року розміщувалися в Богородчанах, а пошта і телеграфна станція – в Солотвині. У 1900 році в Богородчанах лишилося лише староство, тоді як суд, податковий уряд, пошта і телеграф зосередилися в Солотвині. В Монастирчанах на кінець XIX ст. був водяний млин, кілька магазинів та 4 корчми, утримувані євреями (жидами), де в роздріб торгували горілкою. На лівому березі Бистриці (тепер Гора), в тогочасних межах села, працювала рафінерія “Літрівки”, де переганяли нафту. Судячи з великих масивних цеглин, які знаходили в тій місцевості, поблизу знаходилася цегельня. Хоч усі мешканці Монастирчан у метрикальних записах того часу названі землеробами, розвивалися в селі й традиційні промисли: шевство, кравецтво, бондарство, ковальство і т.п. Та основними заняттями селян продовжували залишатися землеробство і тваринництво, а також різноманітні лісові роботи, на які влаштовувалися за наймом. Рівень розвитку господарства був дуже низький, практично не використовувалися сільськогосподарські машини та вдосконалені знаряддя праці, ігнорувалися новітні методи господарювання. Утім, винні в цьому були не селяни, а австро-угорський уряд, який перетворив наш край на ринок збуту австрійської продукції й на джерело дешевої сировини та робочої сили, не будучи зацікавленим в розвитку Галичини, котра стала найвідсталішою частиною імперії. На початку ХХ ст. становище населення Монастирчан продовжувало лишатися складним. Яскраво проявлялася майнова нерівність. Лише окремі ґазди мали від 10 до 20 моргів поля, більшість же середніх господарств володіли 5-10 моргами, тоді як найбідніші мусили вдовольнятися тільки 1-2 моргами землі. Майже кожен господар мав у власності ділянку лісу і сіножаті, але розміри їх також залежали від ступеня заможності. Природно, що в умовах сильного податкового гніту селянам було важко зводити кінці з кінцями. Тому більшість чоловічого населення Монастирчан узимку працювала на лісових роботах (“в бу́тині”). Праця там була важка: селяни їхали своїми кіньми в Гуту, Пороги, Рафайлів, заготовляючи дерево, тижнями жили серед лісу в колибах, лише на свята вертаючись додому. Затим дрова з гір звозили на доли. Дехто підробляв тим, що возив продавати дошки до Станіслава, а то й на Поділля (там їх міняли на хліб). Деякі власники коней за плату возили жидів та поляків до Станіслава, а звідти доправляли їм товари для крамниць. Влітку люди масово ходили “на ви́жен” (сільськогосподарські роботи, жнива) на Поділля. Лише окремі жителі Монастирчан працювали на озокеритних копальнях в Дзвинячі та Старуні, а також на нафтовидобувних промислах у Биткові. У перші десятиліття ХХ ст. багато селян у пошуках кращої долі залишали рідні домівки і переселялися на інші землі. Понад 10 монастирчанців емігрували за океан. На хвилі російської революції 1905-1907 рр. у Монастирчанах та навколишніх селах відбулися стихійні мітинги селян і робітників, на яких піднімалися питання розширення прав, покращення народної освіти, наділення бідняків панською землею, покращення умов праці на приватних підприємствах та в державних маєтках. Але далі мітингів селяни не пішли, і їх становище лишилося без жодних змін. До I світової війни Монастирчани підпорядковувалися старому адміністративно-територіальному устрою. Староство і повітова рада були в Богородчанах, а повітовий суд (де розглядалися кримінальні справи), податковий уряд, постерунок (поліційна дільниця), пошта і телеграф – в Солотвині. Найближча залізнична станція розміщувалася в Надвірній. Місцевий орган управління обирався громадою Монастирчан. Це була так звана Рада, в яку входили 11“радни́х” на чолі з війтом (со́лтисом). У Монастирчанах з 1893 року діяла системизована етатова (державна) однокласна школа (доти була несистемизована) з “руською” (українською) мовою навчання. В 1914 році школу було перетворено на двокласну (в Жураках та Старуні продовжували лишатися однокласні школи), тут викладали троє вчителів: постійний – Конрад Ф’ютовський, та тимчасові – Владислав Слушкевич та Софія Скопець. При церкві з 1905 року почало діяти Братство тверезості. Населення села продовжувало зростати. В 1902 році тут проживав 1251 мешканець (з них 4 латинники і 10 євреїв), а до 1913 року їх кількість збільшилася до 1799 чоловік. Такий приріст пояснюється все зростаючою іноземною колонізацією краю. Так, з вказаних 1799 жителів Монастирчан 77 були латинниками, 72 - євреями, а 105 - німцями-євангеликами. Звісно, представники цих національностей були прийшлими, адже ще в 1911 році у Монастирчанах було зареєстровано лише 20 латинників і не завважено жодного єврея. Стосовно ж німців, то більшість їх з’явилася в Монастирчанах з 1905 року, заснувавши на околиці села, під Солотвиною, свою “колонію”, яка поступово розросталася. Там вони почали активно займатися землеробством, скотарством, ковальством, шевством і іншими ремеслами, нерідко використовуючи тогочасні технічні новинки і сприяючи їх поширенню серед українських селян, які нерідко наймалися до них на роботу. Та тривав цей процес повільно. |
2 липня 2008
³ Тема: Історія Монастирчаністорик 5. Монастирчани між світовими війнами (1914-1945 рр.) Навесні 1913 року на Прикарпатті лютував голод. А у серпні-вересні 1914 року до Галичини докотилася I світова війна. Монастирчанських хлопців стали мобілізувати до австрійського війська. Деякі з них (А.Гладиш, Ф.Дмитраш, М.Середюк, І.Скавронський, М.Луцак, А.Хімчак,) добровільно записалися до легіону Українських Січових Стрільців, що формувався у складі австро-угорської армії і згодом відзначився в боях за волю України. Після війни вони вступили до Української Галицької Армії, що воювала з поляками та більшовиками. Безпосередньо поблизу Монастирчан проходив російсько-австрійський фронт. Австро-угорські війська масово відступали, і невдовзі наші землі опинилися під російською окупацією. Слід зазначити, що місцеве населення спочатку поставилося до росіян прихильно, багато в чому завдяки діяльності москвофілів (русофілів) - реакційної громадської організації, члени якої вважали, що українців як нації не існує, а є єдиний “великорусский” народ від Карпат до Камчатки. Цураючись рідної мови, вони вигадали так зване “язичіє” - суміш церковнослов’янської, російської, української та польської мов, і ним видавали свої газети, часописи і книжки, в яких вихваляли російський царизм і переконували селян, що тільки цар спроможний визволити “карпато-руський народ” з австрійського ярма. У Монастирчанах на формування політичного світогляду свідомих селян дуже впливав священик Григорій Процик, який був переконаним москвофілом. Очевидно, саме з його ініціативи приблизно в кінці XIX - на початку ХХ ст. у селі було відкрито москвофільську читальню імені Михайла Качковського. Але окупаційні власті Галичини на чолі з генерал-губернатором графом О.Бобринським невдовзі почали закривати українські школи, громадські організації, товариства, книгарні тощо, тому ставлення до загарбників стало змінюватися. Восени 1915 року почався наступ австро-угорської армії, і російські війська стали відступати з Галичини. Разом з ними, побоюючись помсти австрійських властей, змушені були тікати на схід кілька найбагатших монастирчанських ґаздів, відомих москвофільськими настроями. Тим часом у Галичині було відновлено попередні порядки. Місцева адміністрація, підбурювана поляками, шукала виправдання поразкам на фронті у діяльності москвофілів, і почала їх переслідування. Зокрема було арештовано багатьох священиків-москвофілів, в тому числі й Григорія Процика з Монастирчан. Але одночасно і все українське населення було звинувачене у неблагонадійності й підтримці Росії. Аби забезпечити собі тили, австро-угорські власті вирішили на час війни “евакуювати” українців углиб імперії, а фактично розпочати терор проти місцевого населення. Взимку 1915 року Монастирчани практично знелюдніли: усіх селян було примусово вивезено до Австрії і розміщено у концентраційних таборах Талерґоф і Ґмінді. Дорогою, згідно зі свідченнями очевидців, померли майже всі малі діти. Безпосередньо ж у таборах до українців ставилися не як до біженців, а як до в’язнів. Годували погано, примушували працювати, нічого не робилося для забезпечення елементарних санітарно-гігієнічних умов. Не дивно, що у Талерґофі спалахнула епідемія черевного тифу, котра викосила, між іншим, немало дітей та старих людей з Монастирчан. Лише під тиском світової громадськості уряд Австро-Угорщини змушений був невдовзі позакривати концтабори. Протягом 1916 - початку 1917 рр. монастирчанці після неймовірних поневірянь змогли нарешті повернутися в рідне село, щоб знову потрапити у воєнні злигодні. До того ж у краї настав голодний час, що тривав аж до 1920 року. У березні 1916 року почалася нова військова операція російських військ - наступ по всьому фронту (Брусиловський прорив). Австро-угорські війська стали з боями відступати. У серпні знову велися бої за Монастирчани. Невдовзі російські війська Південно-Західного фронту, очолювані генералом О.Брусиловим, відкинули противника аж за Карпати, але далі продовжити наступ не змогли. Та для знекровленої Австро-Угорщини це вже не мало значення - вона перебувала не межі загибелі. У 1918 році клаптикова Австро-Угорська імперія розпалася. У Галичині негайно почалася боротьба між українцями, які утворили Західно-Українську Народну Республіку, і поляками, що прагнули приєднати ці землі до Польщі. Польські війська перемогли, і в червні 1919 року Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини, хоч на анексію не згодилася. Однак поляки ігнорували останнє рішення і вже поводилися тут як господарі. У 1920 році адміністративно-територіальний устрій краю вкотре було змінено. Згідно з новим поділом, Монастирчани як сільська ґміна стали належати до Станіславського воєводства, Богородчанського повіту, Солотвинської округи. Повітовий суд знаходився у Станіславі, староство і скарбова каса - в Богородчанах, окружний суд, пошта та телеграф - у Солотвині, а найближча залізнична станція - в Надвірній. З 1923 року, згідно з черговим рішенням Ради послів Франції, Італії, Англії та Японії, яке розтоптало право українців на самовизначення, Галичину було передано Польщі під умову надання їй територіальної автономії (яку поляки виконувати не збиралися). Так галичани знову опинилися під польською владою. Згідно перепису від 30 вересня 1921 року, в Монастирчанах проживало 1472 мешканців (799 жінок та 673 чоловіки). Вони згруповувалися у чотири народності: українці (“русини”) - 1294 чол., поляки - 97 чол., німці - 54 чол., євреї (жиди) - 27 чол. У селі нараховувалося 277 житлових будинків. Крім німецької “колонії” до Монастирчан належав невеличкий хутір, заснований кількома родинами монастирчанців біля Гори, на лівому березі Бистриці. Загальна ж площа Монастирчан становила 10,57 км2 (у межі села входила частина сучасної Солотвини - до “фігури” Яна (до сучасної туберкульозної лікарні, на місці якої в той час стояла лютеранська церква)). Становище селян залишалося нелегким, багато їх страждало від малоземелля, податків. До 1939 року Монастирчанам належало 1750 га землі (з них орної - лише 350 га). Багаті ґазди з цього числа володіли 270 га (до того ж купували землю по інших селах), середняки - 600 га, бідняки - 800 га. Оскільки останніх було найбільше, то на кожного припадало від 1 до 1/4 га землі. Поширеною формою експлуатації трудящих була державна монополія на сіль, сірники, спиртні напої та інші товари широкого вжитку. Ціни на них були надзвичайно високі, тому населення замість солі змушене було використовувати сировицю, котру возили з Маркови, а сірники економно розщеплювати на чотири частини. Ціни ж на сільськогосподарську продукцію селян були дуже низькими, тому від неї було мало прибутку. Така ситуація сприяла активному розвитку в селі різноманітних ремесел та промислів. Зокрема ковальством займалися К.Гевхерт, Ж.Міторай та С.Вашкевич, шевством - Г.Дітріх, І.Кріцак та П.Шологонюк, І.Луцак був боднарем, Г.Адам - колодієм, М.Берштейн - столярем. Виробництво тютюну перебувало у віданні Е.Пірога, а вичинка трунків (алкоголю) - К.Жидуна. Було кілька крамниць, де торгували різноманітними товарами (наприклад, магазин М.Фрідмана). У Монастирчанах працювало два водяні млини (мельники - І.Іванущин та О.Кріцак), паровий тартак (власник - М.Галлер). Е.Жолкевич мав автомобіль (1926-1927 рр.). Але переважна частина жителів Монастирчан продовжувала займатися традиційними землеробством та тваринництвом. У промисловості було зайнято всього кілька чоловік. В основному вони працювали на озокеритних копальнях Старуні та Дзвиняча. Важка праця, відсутність належних санітарно-гігієнічних умов та низька платня нерідко змушували робітників вдаватися до страйків. Іноді страйки придушувалися силою. Скажімо, 22 грудня 1926 року в Дзвинячі, на копальні фірми “Озокерит” було організовано страйк, але директор Шайман відмовився виконати вимоги робітників і викликав страйколомів. Коли страйкуючі, озброївшись колами і колодами, кинулися виганяти їх з шахтової кліті, по них було відкрито вогонь. В результаті трьох демонстрантів було вбито, а вісьмох легко поранено. В числі останніх, до речі, був монастирчанець Василь Стефанишин. Після I світової війни населення сплачувало натуральний спадковий, майновий податки, податки від пасіки, за пасовища. Платили також за паспорти для людей і худоби, значки на хатах, возах, переїзд на роздоріжжі і т.д. А з 1926 року було введено ще й 10% податок на податок! У 1922 році у селі було засновано читальню народовського товариства “Просвіта” (народовці, на противагу москвофілам, прагнули до поширення серед народних мас національної культури і освіти рідною мовою). У тому ж році збудовано шкільний будинок з двома класними приміщеннями (т.зв. “Бачинську школу”). З 1925 року, в результаті шкільного плебісциту, проведеного згідно з рішенням польського міністра освіти С.Грабського, двокласна етатова (державна) школа в Монастирчанах (як і по всіх селах Галичини) перетворилася ще й на утраквістичну (двомовну) - поряд з українською у навчальний процес вводилася польська мова, якою викладалися основні предмети. А в 1929 році монастирчанську утраквістичну школу з двокласної було перетворено на трикласну. На 1931 рік у Монастирчанах нараховувалося 1657 мешканців і 380 житлових будинків. Тяжкий податковий гніт змушував селян і далі хотити “в бутин” (звозити з гір ліс), возити на Поділля дошки, яблука і вимінювати їх на хліб, туди ж ходити “на вижен” (працювали за 12-16 сніп). Жінки пішки мандрували з саквами аж у Битків, де на нафтопромислах жили і працювали поляки, мазури (німці) і українці з сім’ями й де вигідніше можна було продати городину (огірки, цибулю, часник, моркву, картоплю, буряки і т.д.). Також щочетверга ходили чи їздили фірою (яку наймали за певну частину товару) на базар до Станіслава, щоп’ятниці – на ярмарок у Надвірну. Кілька разів на рік відбувалися т.зв. “рокові” базари в Солотвині. Зрідка возили фірами городину на торг у Перегінськ. Дехто ходив з крамом по селах і займався мандрівною торгівлею. У 30-х рр. в Монастирчанах продовжували розвиватися сільські ремесла: ковальство (Ф.Ґрос, С.Вашкевич), шевство (Шафар, І.Кріцак), кравецтво (І.Самуляк), боднарство (М.Луцак), теслярство (М.Скавронський), столярство (І.Варварюк, Ю.Геник), ткацтво (М.Саюк, С.Марковецький), а також різьб’ярство, стельмахарство тощо. У селі працював водяний млин, яким володіли О.Кріцак та І.Кріцак з пайовиками. Усіх монастирчанців обслуговував єдиний перукар (цирулик, фризієр) – С.Саюк. Лікаря в селі не було, він жив у Солотвині. В.Князевич рвав людям зуби, а Катерина Дерев’янко виконувала функції акушерки (“баби”). Худобу лікував А.Дребот. Мали жителі Монастирчан й власного ворожбита – І.Данилюка. У Монастирчанах нараховувалося три крамниці, утримувані жидами: магазин Майорка торгував хлібом, булками, рисом, тютюном, нафтою і т.п. (розміщувався по сучасній вул. Л.Українки, неподалік від дороги ліворуч), магазин Йонка спеціалізувався переважно на тютюні і горілці (стояв неподалік сучасного клубу), магазин Янкеля і Хайки торгував хлібо-булочними виробами (знаходився за сучасною школою). Крім того, єврей Сахаль утримував шинок (понад Манявкою, ліворуч від сучасної дороги на Івано-Франківськ), а його єдиновірець Абрум – молочарню (на місці колишнього кафе “Вільшанка”). З 1935 року остання належала до Районової Молочарні Солотвина і давала селу на рік 10800 злотих прибутку. У німецькій “колонії” (біля солотвинського філіалу заводу “Геофізприлад”) німець А́дам утримував пекарню. В 1932 році повіт у Богородчанах було скасовано. За новим адміністративно-територіальним поділом Монастирчани відійшли до Станіславського воєводства, повіту Надвірни, ґміни Солотвина. В Надвірній тепер розмістилося староство та скарбова каса, тоді як суд, пошта і телеграфна станція залишилися в Солотвині. У 1935 році Монастирчани перебували у власності Польсько-Швейцарської лісової спілки. Тут проживав 1431 мешканець, з них переважну більшість складали українці - греко-католики, нараховувалося також 43 латинники (головно поляки), 116 німців-євангеликів та євреї, які в опис не увійшли. Діяла трикласна утраквістична школа. У 30-ті роки за вкрай несприятливих умов розвивалося в Монастирчанах культурне життя. Після сумнозвісної “пацифікації” (вмиротворення), проводеної урядом Ю.Пілсудського проти українського населення в 1930 році (один з каральних загонів прибув на Солотвинщину, бив і мордував селян), будь-які прояви націоналізму жорстоко переслідувалися. Заборонялося ходити у вишиваних сорочках, читати книжки рідною мовою. У школі вивчалася лише польська історія та географія. І все ж в умовах національного гніту у селі продовжувала діяти читальня товариства “Просвіта”. Спочатку приміщення її знаходилося в орендованій двокімнатній хаті (навпроти колишнього кафе “Вільшанка”). Щоправда, праця в читальні проводилася на дуже низькому рівні через брак кваліфікованих кадрів, тому попервах у ній просто проводила дозвілля молодь. Та все ж тут було організовано хор (керівник – Кузенко з Солотвини, згодом – М.Більчак), який збирався щонеділі й виконував народні пісні. Також молодь самотужки пробувала ставити різні вистави за творами українських класиків (“Наталка-Полтавка”, “Украдене щастя”, “Назар Стодоля” і інші), самостійно виготовляючи костюми і декорації та пристосовуючи для подібних міроприємств стодоли чи незаселені хати. У 1937 році в лугах, навпроти сучасної тракторної бригади, провідниками молоді Анастасією Кріцак та Параскою Кріцак було організовано фестини, на які з’їхались делегації із сусідніх сіл, відомі на той час люди з округи. Одяг всіх учасників прикрашали синьо-жовті стрічки. В програму фестин входили конкурси на кращу народну пісню, виставу. Згодом читальню “Просвіти” перенесли до “Бачинської школи”, а школу влаштували в пустуючій “Льоренцовій хаті”, де колись жили німці. Керівником читальні став Ю.Кріцак. В той час у читальні з’явилися вже різні книжки, часописи. Нерідко з Станіслава у Монастирчани приїздили лектори від організації “Луг”, збираючи чималу слухацьку аудиторію. У 1934 році в селі була заснована також читальня християнського товариства “Скала”. Діяв гурток торгово-промислового характеру “Сільський господар”. Загалом же освічених селян у Монастирчанах було не вельми багато. У вищих навчальних закладах могли вчитися головно лише ті, хто записувався у т.зв. “шля́хту заґродо́ву”, тобто спольщувався. Таких також приймали всюди на роботу. Все це є прикладом наростаючої полонізації краю. Як і раніше, в селі продовжував діяти громадський уряд, куди входили війт (солтис), писар і поліціян, а також 11 радних. Ще з кінця XIX ст. аж 40 років у Монастирчанах війтував Олекса Кріцак. Після нього (також ще за Австрії) війтом був Василь Ґєник. За Польщі війтували відповідно Дмитро Дмитраш та Василь Князевич. З 2 половини 30-х рр. трикласну школу в Монастирчанах змінила чотирикласна, а невдовзі її було перетворено на шестикласну. Тут працювали троє постійних вчителів (полька Бачинська та подружжя Панчуків) та кілька тимчасових. Навчання велося за принципом сучасних класів-комплектів. У 1937 році в селі спалахнула епідемія тифу. Хвороба забрала біля десятка людських життів. А з 1939 року на наших землях почався голод. Щоб не померти від виснаження, люди змушені були їсти лободу, коржі з буряків тощо. Багатші ґазди в міру можливостей помагали біднішим. Та все ж бідняки пухли від недоїдання, найубогіші помирали. На кінець 30-х рр. у Монастирчанах проживало 1800 мешканців, з них 1600 українців, 60 поляків (з котрих лише 20 були римо-католиками), 40 євреїв і 100 німців. Останні покинули “колонію” з приходом Червоної Армії. 22 вересня 1939 року Солотвинщину захопили радянські війська. Монастирчани були прилучені до новоствореного Солотвинського району Станіславської області. Уміло проведена більшовиками агітація сприяла тому, що більшість населення, особливо молодь, з ентузіазмом сприйняла соціалістичні ідеї. У селі за ініціативою І.Кріцака, М.Кріцака, В.Кріцака, М.Луквінського, М.Луканюка, В.Гоцанюка, К.Мехеля і інших було організовано революційний комітет, який підтримав Радянську владу. У 1940 році було створено осередок комсомолу і сільробу “Єдність”. Депутата народних зборів обирали в збірній громаді у Старуні. Але дуже швидко ілюзії ентузіастів почали розвіюватися. Читальні “Просвіти” та “Скали” у 1939 році було закрито. Поміщицької землі в селі не було, тому розподіляти між бідняками не було що. Натомість Радянська влада стала діяти випробуваними на Східній Україні методами. У 1940 році перейшов у власність держави млин. Цього ж року в Монастирчанах почалося створення колгоспу. На час заснування колгосп, названий на честь Й.Сталіна, нараховував 70 членів з числа найбідніших жителів села. Насильно вступати до колгоспу нікого не примушували, і взагалі процес його формування проходив тоді відносно мирно. У селян забирали лише частину поля (навколо села, де були великі земельні угіддя), а якщо в когось з них не було городу коло хати, таким надавали землю в іншому місці. У людей забирали вози, зерно для сівби, борони. Худобу не чіпали, бо мали державні трактори і плуги. У 1940 році в Солотвинському РВК відбувся перший набір юнаків до лав Червоної Армії, котрого не уникли і 11 монастирчанських хлопців призовного віку. Усіх їх згодом кинули на фронт, тому живими з війни повернулися лише В.Гоцанюк, В.Демич, М.Кріцак, В.Луцак та Ф.Семанюк. Утім, Радянська влада в Галичині затрималася не надовго. Вже влітку 1941 року, після початку радянсько-німецької війни, вона спішно покинула Західну Україну. Колгосп в Монастирчанах також було розформовано, а вже заколошені пшеничні поля в Царині та на Мордах залишено напризволяще. Того ж року знов почався голод. Доводилося їсти коржі з незвіяної пшениці, зібраної з покинутих колгоспних ланів, черешні, саламаху, жіливу, лободу, чир, коржі з буряків і гички від них тощо. З відходом Червоної Армії в новоствореній Українській Обласній Управі хотіли відновити Богородчанський повіт, до якого у складі Солотвинщини мали б відійти Монастирчани. Але втілити цей проект в життя перешкодила німецька окупація. На початку липня 1941 року Солотвинщину захопили угорські війська. У Монастирчанах з’явилися мадярські солдати. Вони розмістилися в селі на постій, зайнявши переважно великі стодоли. До населення ставилися добре, грабунків і реквізицій не чинили, а при потребі все необхідне купували. Своїх мародерів карали. Однак вимагали від селян беззастережного шанування законів воєнного часу. Скажімо, за сховану зброю жителя Монастирчан М. Марковецького мадяри відвезли до свого штабу у Старуні і там замордували на смерть. Належали ці відділи до понтонних військ, тому основним їх заняттям в той час були тренування: під Сиглою, на млаках, вони вчилися складати і розбирати мости, а також копали в селі окопи. Услід за мадярами не забарилися й фашисти. За німецької окупації Монастирчани (як і всю Солотвинщину) було включено до окружного староства в Станіславі (ляндскомісаріат знаходився в Надвірній), яке, як і вся Галичина, увійшло до Генерального губернаторства Польщі. А у Солотвині ще до приходу мадярів було створено Українську районову управу на чолі з Юліаном Пелехом, котра до весни 1942 року діяла як повітове староство. Німці тимчасово затвердили цю управу, надавши Ю.Пелеху титул бецірксгауптмана Солотвинського району. Всю Солотвинщину було поділено на чотири волосні громади: в Росільній, Старуні, Порогах і Солотвині (до останньої належали й Монастирчани). В цих громадах були також станиці державної поліції. В Солотвині продовжував діяти повітовий (гродський) суд. З приходом німців посада війта була заміщена постом старости, але функції останнього залишалися попередніми. У Монастирчанах старостою в час гітлерівської окупації був В.Князевич. Коли мадяри не прагнули особливо проявляти свою присутність, то німці відразу дали відчути, що вони вважають себе господарями на нашій землі. Усіх євреїв з Монастирчан (26 чоловік) та навколишніх сіл стараннями т.зв. фольксдо́йчерів (українців німецького походження), які негайно стали на службу до загарбників, зігнали в Солотвину. Майно їх було конфісковане і розпродане, людей же 5 травня 1942 року пішки, під побоями та знущаннями місцевих поліцаїв (у Монастирчанах таких було двоє), погнали на Надвірну, де згодом розстріляли в урочищі Бу́ковинка. Затим окупаційний уряд влаштував перегляд худоби, але найкращу позабирав собі. Населення зобов’язали здавати німцям молоко (777 літрів від корови на рік), м’ясо (від свині – половину; якщо різали дві свині зараз, то одну віддавали німцям, а другу лишали собі (т.зв. бецуґша́йн)). Якщо тварина була зареєстрована, то за здане м’ясо видавали т.зв. “пункти”, які в Надвірній можна було обміняти на горілку, шкіру, залізо і т.п. Але селяни воліли таємно душити свиней в стодолах і ошпарювати окропом, аніж віддавати окупантам. Також кожен ґазда, залежно від кількості власного поля, повинен був здавати т.зв. “континге́нт” – певну кількість жита, пшениці, вівса, кукурудзи, і своїм коштом доправити все те в Надвірну. За непослух кидали до Станіславської тюрми (троє монастирчанців померло там з голоду). Сільські фірмани зобов’язані були при потребі виїздити для різних перевезень. За невиїзд також жорстоко карали. З Монастирчан два легковажні фірмани потрапили до карного табору, де один помер, а другий збожеволів. В Надвірній населенню видавали німецькі документи – аусва́йси. У кожному помешканні мали бути також кенка́рти – своєрідні паспорти на сім’ю, де вказувалася кількість мешканців обійстя, їхні прізвища, імена та по-батькові, роки народження, фотографії. Іноді вимагалося, щоб кенкарти вивішували на двері будинків. По селах окупаційні власті призначали особливих агентів, які зобов’язані були будь-якими способами забезпечити по 30-40 чоловік для вивезення на роботу до Німеччини. Але люди нізащо не бажали виїздити. Тому загарбникам доводилося вдаватися до насильницького набору. За час окупації в Монастирчанах було влаштовано чотири облави. Як правило, в них брали участь місцеві поліцаї-фольксдойчери і 50-100 німецьких солдатів. Вони по троє ходили по хатах, вишукуючи здорових хлопців, дівчат та жінок (до 26 років). Хоч люди переховували їх де і як могли, облави відбувалися несподівано, тому біля 40 монастирчанців все ж було схоплено і вивезено до Німеччини. Повернутися додому вони змогли лише після війни. Гітлерівські загарбники поводилися з місцевими жителями дуже жорстоко, населення їх не любило і боялося. Побачивши, що нацисти нічим не кращі за більшовиків, проти них почало формуватися підпілля ОУН (за свідченням старожилів, чимало молодих людей з Монастирчан вступили до ОУН ще в 1939 році). Але активно діяти воно не могло, бо окупанти ввели жорсткі антидиверсійні закони. Скажімо, коли на Солотвинщині партизани вбили німецького солдата, у Солотвині було розстріляно кількадесят заручників, які деякий час лежали непохованими на пострах народу. Проте німці не чинили й того, що згодом приписувала їм радянська пропаганда. Так, у “Історії міст і сіл УРСР” зазначається, що фашисти розстріляли 37 жителів Монастирчан, спалили клуб, бібліотеку, 17 селянських дворів. Насправді ж усе це не відповідає дійсності, тим більше, що ані клубу, ані бібліотеки на той час у селі не було. Навпаки, приміщення клубу в 1942 році методом народної толоки було якраз збудоване (через Український комітет на будівництво вдалося отримати матеріали з будинків солотвинських жидів). До того ж у національному плані німці навіть пішли на тимчасові поступки: дозволялося читати українські книжки, співати народних пісень і т.д. Була офіційно дозволена діяльність організації “Луг”. У 1942 році в селі знову проходили фестини. Кілька національно свідомих монастирчанських юнаків, піддавшись гітлерівській агітації, вступили до лав дивізії СС “Галичина”. Після війни вони змушені були емігрувати до Англії чи за океан, і лище після проголошення незалежності України отримали змогу бувати на Батьківщині (як, наприклад, М.Хімчак, учасник битви під Бродами). На початку липня 1944 року до Станіславщини підійшли наступаючі частини Радянської Армії. У 20-х числах липня німці і мадяри стали організовано відступати в бік Надвірни, в той час як радянські війська просувалися з боку урочища Сигла. За село почалися бої, Монастирчани опинилися в зоні перехресного обстрілу. Населення змушене було ховатися від вибухів у викопаних мадярами окопах. Внаслідок обстрілу було зруйновано кілька будівель, загинуло п’ять монастирчанців. Повернувшись на наші землі, радянські власті перш за все провели мобілізацію. На фронт забрали молодих, ненавчених військовій справі хлопців. У результаті з усіх монастирчанців, що воювали на війні (61 солдат), назад не повернулося 37 чоловік. |
2 липня 2008
³ Тема: Історія Монастирчаністорик 6. Монастирчани в роки радянської влади (1945-1991 рр.) Відразу після повернення на західноукраїнські землі більшовики заходилися впроваджувати тут радянський спосіб життя. Монастирчани було включено до складу відновленого Солотвинського району Станіславської області. В 1944 році тут було створено профспілкову організацію, а через два роки організовано сільське споживче товариство, включене до Споживчого товариства Солотвинського району. В 1946 році О.Кріцак та І.Кріцак побудували на місці старого новий водяний млин, проте його знов одержавили. Того ж року було заборонено діяльність греко-католицької церкви. Усіх непокірних священиків негайно вивозили до Сибіру. Тому монастирчанський парох Степан Білоголовський, будучи кульгавим і при поганому здоров’ї, змушений був переписатися на православ’я. Також на відбудову Донбасу в 1946 році було насильно мобілізовано 6 монастирчанських хлопців. У 1948 році сільські комуністи створили в Монастирчанах парторганізацію, а наступного року тут з’явилася також комсомольська організація. Замість громадських органів управління було створено сільську раду народних депутатів, яку очолив голова Г.Суслик. Надалі голови сільрад змінювалися щочотири роки, причому нерідко цю посаду займали немісцеві жителі або ж люди з початковою освітою. Сільрада розташовувалася в приміщенні сучасного клубу. Туди ж було перенесено й читальню, на основі якої в 1948 році була створена бібліотека. Невдовзі в цьому ж приміщенні було відкрито власне клуб. Також організували фельдшерсько-акушерський пункт, що розмістився у будинку Анни Луцак. Відділення зв’язку в Монастирчанах не було, пошту привозили з Солотвини. У селі продовжувала діяти молочарня. В 1948 році з старого дерев’яного будинку було перебудовано перше приміщення кооперативної крамниці. Тут стали продавати і продукти харчування, і промислові товари. Було також відкрито кілька “надомників” – магазинів на дому. Радянський уряд відновив діяльність школи. Шкільне приміщення розташовувалося біля клубу (т.зв. “стара” або “червона школа” – під червоною черепицею), кілька класів також було в “Бачинській школі” та у “Льоренцовій (“німецькій”) хаті”. Школа стала семирічною, дітей навчало вже біля десятка вчителів, переважно зі Східної України, хоч деякі з них були й місцевими жителями. У 1947 році краєм прокотилася чергова хвиля голоду. А через рік почалася агітація за створення колгоспів. Та тепер населення, окрім найбідніших, не хотіло й чути про це. Тоді уряд, щоб зламати заможних селян, увів т.зв. “куркульський контингент” – ґазди, які мали більше поля, мали здавати державі певну кількість молока, м’яса, дерева (все – з власною доставкою). Це призвело до того, що багато заможних господарств змушені були добровільно відмовлятися від більшої частини власної землі. В 1949 році почалася друга хвиля організації колгоспів, значно потужніша і жорстокіша. У людей насильно забирали плуги, борони, вози, коней, зерно для сівби тощо. Конфісковували навіть стодоли (їх розбирали, перевозили на місце влаштування колгоспу і там робили з них стайні). Найбагатші родини - т. зв. куркулів, - які не поступалися, розкуркулювали повністю. Скажімо, усе майно колишнього сільського старости В.Князевича було конфісковане, а він з родиною, втікаючи від репресій, змушений був тривалий час переховуватися в горах, працюючи на лісових роботах (лише явка з повинною та вступ до колгоспу повернули їм власний дім та частину городу). Так само було конфісковане майно родини Дмитрашів, а їхні будівлі стали основою комплексу колгоспних споруд. Тих, хто не встигав втекти, вивозили до Сибіру. Одночасно непоступливих монастирчанців примушували вступати до колгоспу, застосовуючи обман, підтасовку фактів, погрози, ба навіть фізичний тиск (в спекотний день замикали на поді, під бляхою). Новостворений, вірніше відновлений колгосп продовжував називатися іменем Й.Сталіна. Голів його тривалий час призначали з немісцевих жителів, часто зовсім незнайомих з сільським господарством. Усі ці події активізували діяльність партизанських загонів ОУН-УПА на Солотвинщині. На вступ молоді до лав УПА важливий вплив справили пропагандистські рейди вояків уже сформованих повстанських сотень з Придністров’я. Вони в одностроях та вишиванках часто приходили в село до церкви, на весілля чи вечорниці, і роз’яснювали зміст національної ідеї, перспективи розбудови Української держави. Тому вже на початку 1943 року в Монастирчанах стала діяти станиця УПА. Головою проводу, районним провідником був М.Янішевський (псевдо Ястріб) з Журак (загинув 22.02.1952р. у криївці біля с.Дзвиняч разом з поетом Марком Боєславом). Усі навколишні села було поділено на станиці. В Монастирчанах станичним був спочатку В.Марковецький, а потім – відповідно Д.Князевич (Крук) та Ф.Білусяк (Верховинець), станичною жіночої сітки ОУН – Марія Варварук (Грізна), згодом – Марія Глодан (Орися). У їхні обов’язки входило заготовляти партизанам харчі та годувати їх, забезпечувати місце для ночівлі, виділяти провідників тощо. Станичним активно допомагала сільська молодь: зносили в наперед домовлені хати продукти, переводили партизанів з села в село, носили повідомлення (“штафе́ту”). З підпільниками співпрацював сільський священик. Чимало жителів Монастирчан воювали у лавах повстанців. Специфіка партизанської боротьби змушувала повстанців жити в лісах, у бункерах, часто терпіти голод і холод. Але вони свято дотримувалися 1-го пункту Декалогу ОУН: “Здобудемо Українську державу, або згинемо в боротьбі за неї”. У бійців УПА панувала сувора дисципліна. Порушення присяги строго каралося. Скажімо, за зраду Служба Безпеки засуджувала до смерті. Як правило повстанці дотримувалися тактики диверсійних нападів на невеликі радянські військові відділи. Також велася запекла боротьба проти радянізації краю. Нерідко вона виливалася в терор, від якого гинули не лише радянські працівники (комуністи, міліціонери, учасники групи самооборони – “стрибки́”, активісти радянської влади, фінагенти), а й їхні сім’ї, а іноді – й цілком невинні люди, єдиною провиною яких було неукраїнське походження, проживання в Росії чи симпатії до існуючої влади. Так, ще в час німецької окупації, на хвилі українсько-польської конфронтації, партизани повісили в селі жінку-польку, а взимку 1945 року в Монастирчанах протягом одної ночі було страчено аж 14 чоловік. Ще кілька монастирчанців загинули в 1946, 1951 та 1952 рр., але вже за межами села. Проти партизанів було кинуто війська НКВС та армію. У Монастирчанах організували кілька облав, покликаних виявити підпільників. З метою дискредитації партизанського руху енкаведисти нерідко перевдягалися в однострої бійців УПА і чинили звірства серед мирного населення, які потім намагалися приписати партизанам. Але повстанці продовжували користуватися підтримкою більшості людей, що їм усіляко допомагали. Іноді селяни ховали втікачів у власних хатах, подекуди на подвір’ях були викопані й замасковані криївки. Та траплялося, що облави починалися несподівано, партизани не встигали сховатися й змушені були вступати в нерівний бій. В ході таких облав, а також в боях з радянськими військами загинуло чимало вихідців з Монастирчан: Д.Андрусяк, Ф.Андрусяк, М.Варварук, Анна Варварук, І.Ґєник, Ю.Грицак, Ю.Данилюк, В.Дерев’янко та його сестра Анна, В.Дмитраш, В. Макарович, О.Макарович, С.Макарович, М.Оглоб’як, В.Саюк, Ф.Суслик, Д.Филюк, О.Цоцко, А.Шешорак. На місцях їх загибелі в межах села вже в наш час встановлено хрести (біля школи, в урочищі Ріпне та Погорілець). Також було арештовано і на 10-25 років заслано до концтаборів чи на виправні роботи за виконання різноманітних наказів ОУН-УПА Ф.Білусяка, Марію Варварук, І.Варварука, В.Глодана, Марію Глодан, Д.Грицака, М.Данилюка, Катерину Дмитраш, Марію Дмитраш, Ф.Дмитраша, Ф.Жолоб’юка, Д.Князевича, Юстину Князевич, І.Кріцака, Д.Кріцака, Я.Кріцака, Анну Луцак, Ярославу Луцак (проходила вишкіл при сотні “Іскри” в урочищі “Малиновище”), М. Марковецького, І.Оринчука, В.Саїва, Д.Самуляка, П.Хімчака, Юстину Янішевську (їх реабілітували вже в час незалежності України). Сім’ї тих, хто був у партизанах, підлягали репресіям і відправлялися на заслання, так само як і родини, що приймали дітей повстанців (Мал.23). В цілому партизани діяли аж до 1952 року, поки визвольний рух не було придушено й радянський устрій не утвердився на наших землях остаточно. У 1959 році на хвилі хрущовського укрупнення сільськогосподарських районів монастирчанський колгосп імені Й.Сталіна та журацький імені М.Хрущова було об’єднано у колгосп імені М.Щорса. Нове господарство нараховувало 1596 га земельних угідь. Спеціалізувалося на рослинницві (вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, біб, картоплю, буряки, з нових культур – кукурудзу, льон і навіть помідори) та тваринництві (утримували корів, свиней). У розпорядженні колгоспників перебувало 7 тракторів і 3 комбайни. Колгосп мав власну цегельню. В Монастирчанах зосереджувалася колгоспна сільськогосподарська артіль. В тому ж році Солотвинський район ліквідували і включили до складу Богородчанського району. За новим поділом Монастирчани, таким чином, тепер належали до Богородчанського району Станіславської (з 1962 року - Івано-Франківської) області. Становище селян у 50-х роках стало вкрай тяжким, оскільки їх фактично позбавили будь-яких прав і поставили в повну залежність від радянських органів влади. Скажімо, побоюючись відновлення партизанської боротьби, сільські власті розпорядилися ліквідувати хутір за Рікою, а його мешканців змусили переселитися в межі села. Без дозволу сільради не можна було покидати Монастирчан, селянам не видавали паспортів, що виглядало на новітнє закріпачення. Майже увесь вільний час люди мусили працювати у колгоспі, аби встигнути виконати строго обліковану кількість трудоднів. За виснажливу роботу вони отримували мізерну платню. Одночасно селяни мусили ще обробляти власні клаптики городів, щоб хоч чимось прогодуватися. Не дивно, що часто вони вдавалися до крадіжок державного майна, хоч в той час це було дуже небезпечно. Ще розвивалися в Монастирчанах різні ремесла (ковальство (І.Кріцак), теслярство (А.Білчак), бляхарство (П.Іванків), масарство (М.Саюк) тощо), але з кожним роком все слабше. З другого боку, ставав тіснішим зв’язок з містом. Національна культура піддавалася жорстоким репресіям з боку існуючої влади, натомість настирно нав’язувалася нова соціалістична культура. Але культурне життя Монастирчан все ж не стояло на місці. Ще у 1948 році в селі вперше демонструвався німий кінофільм (під відкритим небом, увечері, з допомогою пересувного генератора). Протягом 50-х рр. Монастирчани було радіофіковано. У клубі все частіше почали ставити вистави, концерти. В кінці 50-х рр. тут було організовано великий мішаний хор на чолі з О.Кріцаком, який з успіхом гастролював сусідніми селами. Для молоді стали влаштовуватися вечори танців. Дещо згодом у клуб було завезено стаціонарну кіноустановку, почалися демонстрації фільмів. В 1959 році Монастирчанську семирічну школу було перетворено на восьмирічну загальноосвітню трудову школу. У 1962 році сільські власті закрили сільську церкву. Священик Я.Щур змушений був виїхати, а “резиденція” була пристосована під початкову школу. У звільнене трикімнатне приміщення “німецької хати” перенесли фельдшерсько-акушерський пункт. Загалом у 60-х рр. школа розміщувалася аж у трьох будинках з дев’ятьма класними приміщеннями, майстернею та кабінетом директора. Якщо до 1939 року в школі навчалося лише 160 учнів і було троє вчителів з середньою освітою, то на початку 1960-х рр. нараховувалося вже 218 учнів та 8 вчителів з вищою освітою. На 1 січня 1963 року в Монастирчанах проживали 1534 мешканці. З 410 дворів 60 належали робітникам, 13 – службовцям і 337 – колгоспникам. З них за роки Радянської влади було збудовано чи перебудовано 120 будинків з загальною житловою площею 8640 м2. Згідно з тогочасною статистикою, якщо до 1939 року в промисловості було зайнято лише 20 вихідців з Монастирчан, то в 60-х рр. їх кількість зросла до 102 чоловік. На будівництві працювало 25 чоловік, у транспорті – 21, в торгівлі – 11, в галузі культури і освіти – 8, в медичних закладах – 7, у сільському господарстві – 745. Монастирчанці опановували нові професії: шофера, тракториста, комбайнера. До червня 1967 року Монастирчани були повністю електрифіковані. Невдовзі млин було переобладнано з водяного на електричний. У ньому працювало двоє вальців і камінь на разову муку. У побут жителів села все більше входили різноманітні прилади та техніка. Широко застосовувалися швейні машини, мали своїх власників 150 велосипедів, 9 мотоциклів. В 60-х рр. в Монастирчанах діяло 211 радіоточок, налічувалося 11 радіол, 1 телевізор, з’явилися електроплитки, праски. Неухильно підвищувався культурний та професійно-технічний рівень населення. Після закінчення восьмирічки монастирчанські діти мали можливість одержати середню освіту в Солотвині, середню спеціальну – у профтехучилищах, Тлумацькому сільськогосподарському технікумі, Івано-Франківському торгівельному технікумі та медичному училищі і т.д. Вищу освіту здобували в Івано-Франківському педагогічному інституті, медичному інституті тощо, хоч таких ще було мало. Першими серед мешканців Монастирчан здобули професії у вузах лікар В.Павлучинський та вчитель В.Хімчак. Лише кілька чоловік в селі залишалися неписьменними чи малописьменними, місцеві вчителі вели з ними освітню роботу. До 1965 року робота в сільському клубі стояла на дуже низькому рівні, та й саме приміщення було мало пристосоване для проведення дозвілля. З приходом нової завклубом М.Хімчак клубна робота дещо пожвавилася. Було організовано хоровий гурток, почали ставитися концерти і вистави з гастролями по навколишніх селах. З 1966 року при клубі діяла також агіткультбригада. В 1969 року завклубом стала М.Андрусяк. У січні в клубі переклали пічки, там стало значно затишніше. Продовжувалася робота гуртків художньої самодіяльності, проходили заняття гуртка комсомольської політосвіти “Кругозір”. Вчителі І.Промота, Н.Шевчук, П.Грицак, Н.Павлучинська читали для жителів села лекції на різні теми. Працював драматичний гурток, який ставив вистави не лише для монастирчанців, але й виїздив у інші села, діяв хоровий гурток. Подібна ситуація спостерігалася й на протязі 70-х рр. Продовжувала працювати бібліотека, яка у 60-х рр. налічувала біля 6500 книг. Також на 1969 рік на 1000 чоловік населення Монастирчан (яке в 1967 році складало 1498 чоловік) припадало 705 примірників передплачених газет і журналів. Хоч село й не мало власного відділення зв’язку (Монастирчани входили до відділення зв’язку в Солотвині і користувалися його поштовим індексом - 285052), тут був власний листоноша – В.Луцак. У 1965 році Монастирчани, які доти належали до Старунського сільського споживчого товариства, що саме ліквідовувалося, були приєднані до Солотвинського ССТ (багато монастирчанців було його пайовиками). Тоді ж в селі відкрито обеліск на честь загиблих у роки війни солдатів та жителів Монастирчан. В 1967 році замість лавок через Манявку було перекинуто широкий дерев’яний міст (несучі палі до нього більшовики забили ще в 1941 році, але закінчити роботу перешкодила війна). У 1969 році на місці старої дерев’яної споруди у Монастирчанах було збудовано цегляне просторе приміщення магазину, де відкрилося два відділи – “Продукти” і “Промтовари”, а також приміщення Будинку побуту, де зосереджувалися різні майстерні, невелика крамниця промислових товарів та пункт прийому молока. Невдовзі у Монастирчанах було споруджено і відкрито кафе “Вільшанка”. Збудовано також нове приміщення сільради, в якому нарешті було відкрито поштове відділення з власним індексом – 285066. Там же розміщувалася кімната дільничного міліціонера (у дільницю входили Монастирчани і Жураки). Більша половина монастирчанської молоді, діставши освіту, працювала на різних підприємствах та в організаціях: Солотвинському лісокомбінаті, Управлінні бурових робіт (згодом працівники УБР отримали можливість працювати вахтовим методом на нафтопромислах Сибіру та отримувати там високі зарплати), кооперативній та відомчій торгівлі (ВРП), а також вчителями, лікарями і т.д. Решта працювали в колгоспі, на лісових і сезонних роботах. У селі все більше з’являлося телевізорів, холодильників, іншої побутової техніки, деякі монастирчанці стали власниками автомобілів. Через неестетичний стан обеліска в 1977 році розпочато будівництво пам’ятника солдатам-монастирчанцям, полеглим у роки Великої Вітчизняної (радянсько-німецької) війни, та жертвам післявоєнних визвольних змагань. 9 травня 1979 року на мітингу з приводу Дня Перемоги його було урочисто відкрито в присутності жителів села та керівників партійних і радянських органів району. Відтоді біля пам’ятника відбувалися всі сільські урочистості. Починаючи з 1979 року монастирчанським хлопцям призовного віку стала загрожувати перспектива військової служби в Афганістані, де радянське керівництво розв’язало безглузду війну. “Інтернаціональний обов’язок” у Афганістані виконували п’ятеро монастирчанців: І.Геник, В.Князевич, Василь Хімчак, Володимир Хімчак та М.Марковецький. У 80-х роках Монастирчани продовжували розбудовуватися. В 1982 році замість дерев’яного моста через Манявку збудовано новий – залізобетонний (Мал.27). На місці колишнього “надомника” зведено ще одну кооперативну продуктову крамницю – “Продтовари”. В той же час побудовано і відкрито приміщення медпункту, його забезпечили новим медичним обладнанням. На почаку 80-х рр. започатковано будівництво нової школи та дитячого садка. Вони були урочисто відкриті у 1986 році та отримали статус комплексу “школа-сад”. Протягом 70-80-х рр. активно проходила забудова села: старі оселі та споруди швидко зникали, натомість будувалися нові (здебільшого одноповерхові, з середини 80-х – двоповерхові). На 1987 рік в Монастирчанах нараховувалося вже 484 номери будинків. Дехто почав обладнувати будівлі водяним опаленням, ванними кімнатами тощо. Велося також активне берегоукріплення Манявки та Бистриці (споруджувалися дамби та бетонні кашиці), в результаті якого Монастирчани перестали потерпати від майже щорічних повеней. У кінці 80-х рр. було також заасфальтовано дорогу на Івано-Франківськ, а трохи згодом – на Надвірну. Продовжував діяти клуб. Здебільшого тут регулярно проходили денні і нічні кіносеанси, а також танці. Іноді до різних державних свят приурочувалися концерти, проводилися різнопланові тематичні вечори. Лектори районної організації товариства “Знання” читали для населення лекції. 1985 рік – початок перебудови у всьому СРСР. Практично ніяких змін ще не відбулося, але в людей вже з’явилося передчуття нового, незвіданого. В такому стані люди найбільше схильні до різних емоційних проявів, які не примусили себе чекати. По всій Західній Україні стали розповсюджуватися чутки про з’яви в церквах Богоматері та святих. Невдовзі вони поширилися і на Солотвинщину. В 1986 році околицю сколихнула звістка, що чудотворні зображення помічено на церкві в Монастирчанах. До села вмить з’їхалося безліч цікавих, які стали помічати сюжети зі Святого Письма, ангелів та святих не лише на церковних шибках, але й у плямах іржі на бляшаному даху церкви. Невідомо, чи видіння на церкі мали надприродне походження, та вони, як виявилося, і справді віщували переміни. В 1987 році за сприяння місцевих властей цю безцінну пам’ятку архітектури початку XIX століття було дощенту зруйновано, і ніхто в селі не посмів виступити проти цього акту вандалізму. Частину церковних речей було вивезено, а решту (зокрема старі ікони, більшу половину церковних метрикальних записів) спалено. На кінець 1989 року перебудовчі процеси почали проникати навіть в сільське середовище. Повсюдно спостерігалося небачене піднесення духовності, яке не оминуло й Монастирчан. Та ситуація тут ускладнювалася тим, що віруючі не вберегли своєї церкви і не мали де відправляти богослужіння. Шукаючи виходу з становища, монастирчанці переобладнали на тимчасову каплицю на той час уже пустуюче приміщення “старої школи”. З Івано-Франківська прибув священик І.Дунь. Згодом біля каплиці, по закінченні Служби Божої, стали відбуватися патріотичні мітинги за участю членів РУХу та інших демократичних сил. Наближалися великі переміни. |
28 червня 2008
³ Тема: Історія Монастирчаністорик 7. Монастирчани в умовах незалежної України (1991-2008) Національне відродження прийшло на наші землі з початком 90-х рр. В березні 1990 року відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад, які привели до влади в області некомуністичні сили (Демократичний блок). У час Великодня в Монастир чанах, біля пам’ятника, І.Геник в присутності місцевих патріотів підняв національний синьо-жовтий прапор. А 16 липня Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У селі до цієї події було приурочено багатолюдний мітинг та відновлено й урочисто освячено знищений за радянських часів хрест – пам’ятку про скасування кріпацтва 1848 року. На референдумі 17 березня 1991 року більшість жителів Монастирчан проголосували проти збереження СРСР як оновленої федерації, проти збереження УРСР в складі Союзу та за надання Україні незалежності. А з 24 серпня 1991 року в селі урочисто відзначається День незалежності України. В червні 1990 року громада Монастирчан прийняла рішення про будівництво на місці зруйнованого храму нової церкви. Згодом було зібрано добровільні пожертви і розпочалося будівництво. Проте в процесі вироблення церковних документів несподівано на світ виринуло питання про конфесійну належність. В цих умовах священик та місцева влада пішли шляхом конфронтації, що призвело до загострення ситуації і розколу громади на православних і греко-католиків. Непоступливість обох сторін спричинилася до відкритого конфлікту: православні брутально вигнали греко-католиків з каплиці. Про цей ганебний інцидент згадало в свій час навіть мюнхенське радіо “Свобода”. У селі запанувала ворожнеча, замішана на релігійному фанатизмі. З часом православні добудували церкву і в неділю 1 листопада 1992 року вона була урочисто освячена митрополитом Галицьким УАПЦ Андрієм. Згодом поряд звели дерев’яну дзвіницю. 9 грудня 1993 року церкву відвідав Патріарх Київський Володимир (Романюк). Тимчасом греко-католики, опинившись унаслідок різних агітаційних маніпуляцій у меншості, змушені були ходити до церкви в Солотвин, аж поки в 1991 році не збудували для себе тимчасову каплицю (неподалік від пам’ятника). Спочатку греко-католицьким парохом був В.Дорош, згодом – В.Лунів. В 1993 році греко-католицька громада Монастирчан поряд з каплицею розпочала будівництво дерев’яної церкви. Значну частину коштів на спорудження виділив уродженець Монастирчан Микола Суслик, який працював на високих керівних посадах нафтопромислів Західного Сибіру. Після його смерті фінансову допомогу продовжували надавати колеги. Багато зусиль до організації будівництва доклав рідний брат М.Суслика – Михайло. В 1994 році греко-католицька громада Монастирчан насипала на роздоріжжі трас на Івано-Франківськ та Надвірну символічну могилу, посвячену героям, полеглим за волю України. Біля неї щорічно стали святкуватися урочистості з нагоди Дня незалежності та Покрови (дня створення УПА). 14 грудня в обох храмах Монастирчан урочисто приймали чудотворний образ Зарваницької Богоматері і, здається, вперше люди забули про різницю у віросповіданнях. А 19 грудня 1997 року греко-католицьку церкву було урочисто освячено єпископом УГКЦ Іринеєм на честь священномученика Дмитрія Солунського та святого Миколая Мірлікійського. В червні 1998 року новим греко-католицьким парохом було призначено отця В.Козоріза. Протягом 1990-1991 рр. колгосп ім. Щорса було перетворено на агро-промислову спілку “Рідна земля”, яка почала діяти на добровільних засадах. У Монастирчанах продовжувала працювати тракторна бригада спілки, щоправда, з набагато скромнішим інвентарем. Частину колгоспних земель було роздано для збільшення присадибних ділянок монастирчанців. На 1999 рік спілка, втім, остаточно припинила своє існування. Між тим, порівняно з іншими селами, Монастирчани у плані поступу з 1992 року стояли на місці. В умовах загальнодержавного економічного застою та морального колапсу місцева влада виявилася неспроможною до керівних дій, тому в селі запанувала анархія. Монастирчани поступово занепадали. Будинок побуту в 1994 році було закрито. Припинила функціонувати кооперативна торгівля. Сільський клуб поступово було доведено до аварійного стану. В кінці 1997 року місцеві жителі, ігноруючи сільську адміністрацію, зруйнували пам’ятник солдатам та сільським мешканцям, полеглим у роки радянсько-німецької війни. Розподіл колгоспних земель нерідко проводився нечесно. Територію заготскоту та пустуюче приміщення “старої школи” в 1999 році сільрада продала в приватні руки. Така сама ситуація склалася з колгоспним майном, яке після розвалу селянської спілки було розпайоване між її членами. Проте власникам паїв залишилося лише розпродати по частинах наймасивніші елементи колгоспних споруд, оскільки до 2000 року їх розікрали дощенту. У верболозах навколо села безробітні місцеві жителі в 2000 році відкрито влаштували кілька кустарних нафтоперегінних установок, де з ризиком для життя переганяли нафту-сирець на світлі нафтопродукти. Лише в 2002 році зусиллями влади та міліції це прибуткове заняття, що страшенно забруднювало довкілля, вдалося ліквідувати. Дорогу до кладовища коштом громади заледве вдалося зашутрувати до 2001 року. Берегоукріплення рік проводилося незадовільно. Після повеней на початку 2001 року довелося влаштувати насип, який би захистив від води школу, церкву й власне сільраду. Тимчасом унаслідок повені в червні 2001 року вода забрала приміщення кафе “Вільшанка”. Лише після цього лівий берег Манявки також було частково укріплено. Та навіть в кризові часи не обійшлося без деякого руху вперед. Тривав процес приватизації. Населення отримало у власність ще частину колишніх колгоспних земель. В 1996 році двоє місцевих жителів (В.Хімчак та І.Шологонюк) приватизували пустуюче приміщення Будинку побуту і відкрили там приватну продуктову крамницю “Світанок”. У 1998 році В.Кріцак відкрив ще один приватний магазин – “Вікторія”. Нарешті, у 2001 році магазин “Світанок” поміняв власника (ним став М.Гоцанюк), натомість В.Хімчак приватизував приміщення кооперативного магазину, відкривши там магазин та кафе “Ренесанс”. З ініціативи місцевих жителів було підняте питання про газифікацію села. 8 травня 1998 року по вулиці І.Франка відкрили і пустили в дію перший в Монастирчанах газорозподільник. Було газифіковано 46 осель. Щоправда, потім процес дещо сповільнився, і до 2001 року проклали всього кількасот метрів труб. Освітній рівень села в 90-х рр., з одного боку, швидко підвищувався. В Монастирчанах продовжувала діяти єдина в районі школа-сад І-ІІ ступенів. Середню освіту діти здобували в Солотвині та Старуні, середню спеціальну та вищу – в навчальних закладах Богородчан, Коломиї, Івано-Франківська, Чернівців тощо. Відчутно зріс у селі прошарок інтелігенції, службовців. Та одночасно через обмежене фінансування сільський клуб працював дедалі гірше, перетворившись з часом головно на місце проведення молодіжних дискотек. Різко скоротилася кількість читачів у сільській бібліотеці. Загальносільські міроприємства організовувала переважно школа. Скажімо, 22 листопада 1998 року при активній підтримці директора школи В.Свідрака у шкільному спортзалі вперше в історії села святкувалася 620-та річниця від часу першої письмової згадки про Монастирчани. При школі також було відкрито музей історії та етнографії села. На 1995 рік у Монастирчанах проживало 1201 чоловік населення, з них 900 православних та 301 греко-католик. Добробут більшості монастирчанців, незважаючи на численні економічні кризи, притаманні 90-м рокам, помітно зріс. Майже кожна родина проживала в просторих одно- і двоповерхових будинках. Останнім часом у селі стали зводити також великі триповерхові котеджі. Все частіше в нових будинках можна зустріти водяне опалення, водопровід, каналізацію. Телевізори, магнітофони, відеотехніка, телефони, холодильники, порохотяги і інші побутові прилади міцно увійшли у повсякденне життя людей. Останнім часом у селі з’явилися також супутникові антени, персональні комп’ютери, мобільні телефони та інші технічні новинки. Все більше сімей має власні автомобілі, мініавтобуси. Чимало господарів використовують в господарстві нову сільськогосподарську техніку (мінітрактори, косарки), багато самохідної техніки та причіпних знарядь до неї виготовляється самотужки. Щоправда, останніми роками у сільському господарстві спостерігається деякий регрес – повернення до тяглової сили, гужового транспорту тощо. Така сама ситуація з зайнятістю монастирчанців: лише частина їх, починаючи з средини 90-х рр., працює на державій роботі (особливо складна ситуація з працевлаштуванням молоді). Дехто продовжує займатися традиційними ремеслами та промислами, зокрема столярством (М.Возний, В.Макарюк, Я.Макарюк, М.Матіїшин, В.Суслик), теслярством (М.Лукач), шевством (М.Кіяшко, Д.Макарович), кравецтвом (Катерина Грицак, В.Дмитраш, Параска Хімчак, Анастасія Хоптюк), бляхарством (П.Суслик), масарством (В.Демич, І.Саюк, М.Суслик). Більшість же виїжджає на сезонні роботи в Росію, Польщу, Чехію, а то й до Ізраїлю, Італії, Іспанії, Англії та США, або ж займається дрібним бізнесом (працюють таксистами, продають молокопродукти, торгують на базарах тощо). На даний час у Монастирчанах продовжує працювати клуб, робота в якому активізувалася з приходом на посаду завідувачки Р.Грицак. Також функціонує приміщення сільради та поштового відділення (з 1999 року поштовий індекс Монастирчан - 77752), школа (у 2004 році отримала статус навчально-виховного комплексу) з котельнею та музеєм села, дві церкви, два приватні магазини і кафе, 7 електропідстанцій, автомайстерня та пилорама. Приміщення кооперативного магазину “Продтовари” (“надомник”) зараз приватизоване, тут діє крамниця. Швидко забудовуються новими будинками території на Мордах, Задвірю та Підгорбах, оновлюється також забудова та архітектура усього села (старі будинки під соломою практично зникли, поширилися кам’яні огорожі і т.п.). Кожний мешканець села має у власності по 60-100 арів орної землі та сінокосів. 31 березня 2002 року монастирчанці, врешті, спромоглися переобрати голову сільради. Це відразу ж сприятливо вплинуло на стан справ у селі. Новий голова Б.Марковецький, а також сільські депутати та депутати районної ради В.Свідрак і М.Хімчак, активно взялися за справу газифікації Монастирчан. У травні 2003 року було здано в експлуатацію другу чергу газогону високого тиску, а протягом осені та навесні 2004 року зусиллями монастирчанців газифіковано частину Замлинівки та Долішнього кінця. Більшість робіт велись силами вуличних кооперативів, в основному за кошти монастирчанців. До грудня 2004 року все село було газифіковане. Одночасно, при дольовій участі громадян, проводилась телефонізація. Майже 300 будинків було під’єднано до Солотвинської АТС. Також було введено в дію трансформаторну підстанцію та лінії електропередач по вулиці Новобудов, споруджені коштами жителів. Сільський голова запровадив регулярні сільські сходи для вирішення нагальних справ, зумів організувати періодичний вивіз сміття на полігон відходів, обладнанийний в урочищі Погорілець. Навесні 2004 року було відбудовано пошкоджену автозупинку біля могили, а власне могилу до Дня незалежності оточено новою огорожею (замість аварійного дерев’яного паркана поставили металеві стовпи з ланцюгами). Почалося впорядкування сільських вулиць, основні з них посипали шутром та щебенем. Проведено капітальний ремонт приміщення сільради, ФАПу, а влітку 2004 року відреставровано зовні приміщення клубу. Вдалося також відстояти належність до території Монастирчанської сільради філіалу заводу “Промекс” (колишній “Геофізприлад”). Напередодні нових президентських виборів у Монастирчанах, як і по всій Україні, почало наростати невдоволення існуючою владою. В умовах страшенного ідеологічного тиску більшість монастирчанців відкрито підтримували опозиційного кандидата, лідера блоку “Наша Україна” Віктора Ющенка. Значну агітаційну роботу в цьому напрямку проводили у Монастирчанах Я.Титиш, С.Геник та інші. 31 жовтня 2004 року на президентських виборах монастирчанці віддали перевагу Вікторові Ющенку (з 1258 виборців голосували 948: за В.Ющенка – 878, за В.Януковича – 22, решта – за інших кандидатів). У другому турі виборів 21 листопада у Монастирчанах знову переміг В.Ющенко, набравши 940 голосів (з 974). І перший, і другий тури в селі проходили, незважаючи на безпрецедентну кількість спостерігачів, абсолютно спокійно і чесно. Тому зрозумілим було обурення монастирчанців (як і всього населення України) фальсифікацією виборів. Люди повстали. Майже вся студентська молодь Монастирчан, а також депутат районної ради М.Хімчак, поїхали до Києва, щоб узяти участь у акції громадянської непокори, яка переросла у Помаранчеву революцію. Монастирчанські шофери-таксисти виділили для цього власний транспорт. 24 листопада у Богородчанах відбулася позачергова сесія райради, на якій голова Монастирчанської сільради та директор школи заявили про визнання президентом В.Ющенка. Наступного дня педколектив школи оголосив про безстроковий страйк на підтримку В.Ющенка та проти фальсифікації виборів. Навчання припинилося, а вчителі взяли участь у мітингах в районі та області. Антинародний режим не витримав натиску і впав. 26 грудня відбулося переголосування другого туру виборів. Його результати досить промовисті: за В.Ющенка – 1030 голосів, за В.Януковича – 3. Демократія нарешті перемогла. З новими надіями вступили Монастирчани у 2005 рік. З січня село отримало статус гірського. Продовжується впорядкування сільських вулиць. Місцева адміністрація навіть оголосила окремі ділянки Монастирчан своєрідними “екологічними зонами”: смітити тут заборонено під страхом штрафу. В червні 2005 року, уперше після проголошення української незалежності, в Монастирчанах знову запрацював молокоприймальний пункт (на дому). Водночас сильні дощі спричинилися до повені, яка в ніч на 10 червня повністю зруйнувала автозупинку навпроти крамниці “Світанок” і вочевидь засвідчила необхідність негайних заходів з берегоукріплення лівого берега Манявки. У 2006 році новим головою Монастирчан було обрано Михайла Хімчака. Він активно продовжив справу благоустрою села, підвищення культурно-освітнього рівня його мешканців. У 2008 році Монастирчани святкували 630-ту річницю від часу першої письмової згадки про населений пункт. |
28 червня 2008
|
| Закрити |
